Під обстрілами. Дописи харківʼян - Накипіло
События

Під обстрілами. Дописи харківʼян

  • Зібрала Олена Лептуга
  • Ігор Лептуга
  • 17 марта
  • 797

Ми зібрали дописи у харківʼян, які опинилися віч-на-віч з війною. Подаємо без редактури.


Аліна Курлович

28 лютого

Я хочу води.

У нас все є. Нас 8 людей. Але наша куплена вода скінчилася кілька днів тому. Ми відстоюємо, кип'ятимо і робимо з неї чай.

Коли дуже хочеться пити, то п'ємо вже, яка є.

Сьогодні весь день думаю про воду. Думаю, коли це все скінчиться, я інакше ставитимусь до водного балансу. Примушувати і нагадувати мені більше не треба буде. Ох, це точно!)

Друзі, мій месенджер сьогодні розривався. Дякую усім, хто хвилюється.

Я вірю, що ми всі вистоємо і будемо неушкоджені.

Звісно, нам страшно. Страшно приймати рішення. Нести відповідальність за себе і оточуючих. Часи такі, коли треба мати холодний мозок і віру.

На вулицю не виходимо. Не бачила неба вже три дні, дивне відчуття. Знаю, що таке небо у вогні. Знаю, як воно палає.

Власне я, більше не відчуваю страху такого як раніше, і  ненависті. Всередині якась стіна.

Гадаю, я в тому стані, коли легко натискають курок і не відчувають нічого.

За вікном гримить.

Я з дитинства до жаху боялась грози.

Але зараз — не гроза, а гради,  ракети і обстріли.

Навчилася під них спати і не чути.



Аліка Піхтерєва

28 лютого

Привет. пишу последний свой пост на русском языке, потому что знаю: меня читают много русскоговорящих знакомых. хочу, чтобы меня услышали, пока у меня есть ещё хотя бы, надеюсь, час жизни (нормальные мысли для 25 лет, да?).

так вот. пять дней назад в пять часов утра я проснулась от звуков салюта. выглянула в окно. салютов не было. глухим стоном я только и смогла сказать: «неееет опяяять».

почти 8 лет назад я уже просыпалась под бабахи, в 17 лет узнала, что такое «грады» .

сцена, в которой моя мама с трехлетним братом бежит, падая и поднимаясь, через весь огород, в укрытие, — перед моими глазами до сих пор. я не забуду все эти дни никогда. попытки выехать, надежды вернуться. как лезла на стену от мысли, что не смогу закончить свою любимую школу. я обожала свою школу, свой город, своих людей. но в один момент нас пришли освобождать. ну. те, которых там нет.

я не собираюсь сейчас обсуждать, кто и что думает, кто кого видел и уж тем более не собираюсь говорить с теми, кто считает это гражданской войной. с такими людьми я буду говорить после того, как они выключат скабееву, киселева, шария и прочих. сейчас не об этом. хотя и об этом тоже.

за пару дней до того момента, когда я закусила подушку под звуки взрывов, у меня появился кот. я ходила к репетитору-фониатору, потому что моя дикторская карьера продвигалась весьма успешно и я хотела стать ещё круче. за день до войны я снимала сюжет в театре. в великолепном театре, где творил Леонид Быков (ваш любимый). по вечерам я ходила на свидания и встречи с друзьями. у меня была невероятно активная жизнь: выставки, искусство, вкусное вино и разговоры о высоком. жизнь молодой девушки в большом прогрессивном городе.

с каждым последующим взрывом все элементы моей предыдущей жизни с меня сдирались, как кожа живьем. также больно.

сегодня и все эти пять дней мой прекрасный большой город бомбят. верх цинизма в том, что бомбят школы, жилые дома, общаги, больницы. снаряды прилетают на детские площадки. сегодня один залетел в кухню квартиры и женщине оторвало ногу. вскоре она умерла.

это сделали русские войска. русские войска, пришедшие нас освобождать. те самые войска, которых не было на Донбассе. те самые войска, которые просто проводили учения.

в пять утра, без объявления войны, в лучших традициях гитлера они на нас напали.с моря, суши, отовсюду.

они бомбят жилые массивы. множество любимых мною людей проживают на Салтовке — это самый большой спальный район в Харькове, на окраине. моя подруга не вылезает из подвала все эти дни, рядом с ней — пенсионеры, есть даже ветеран той самой, которую вы хотите повторить.

что вообще за дебильный слоган? повторители, вы понимаете,какой ужас пережили эти люди? понимаете? я понимаю. дважды уже понимаю.

весной у меня был знакомый, который мне ужасно нравился. на одной из наших встреч он мне начал втирать, как великолепно отстроили Крым, как все расцвело при путине и что я такая тупая, раз не понимаю ничего за геополитику, что на Россию Америка все время хочет напасть, а она бедная защищается. с того момента он перестал мне нравиться. сегодня я зашла к нему на страницу в соцсетях — знаете, а он тоже патриот. он тоже в шоке с того, какая героическая наша страна.

боксер Усик пошёл воевать. Михаил Добкин (!!!) восхищается украинским войском и готов всячески помогать армии. путин сплотил нашу страну так, как не могли тысячелетия. хотя тот же пу утверждает, что Украину всего сто лет назад основал ленин) какое убожество, неужели вы в это верите?

знайте, мои русские друзья. у нас воюют все. почти все мои друзья пацаны пошли в тероборону, волонтерство, делают коктейли молотова, сдают кровь. помогают и поддерживают своих.

здесь никто вам, русские, не рад. и теперь уже точно: никогда никто не будет рад. наши не боятся даже кадыровцев, их громят — будьте здрасьте. а россия блокирует сайт, на котором родители могут найти своих сыновей погибших, чтоб никто не видел какая огромная цифра умерших здесь россиян.

вам блокируют фб, глушат международные радиостанции и СМИ — делают все для того, чтоб вы были дураками. я уже молчу о том, сколько стоит доллар, сколько международных организаций перестаёт оказывать вам свои услуги. даже ютуб теперь нормально посмотреть не можете).

у нас нет нацистов, нет бандер, я вижу людей, которые ужасно любят свою страну. и не готовы отдавать ни клаптика, ни кусочка своей родной земли. у нас бабушки выходят танки останавливать собой, у нас дети записывают стихотворения, призывая путина остановиться. каждый, кто сидит и трясётся дома, в бункере, в метро — уже никогда больше не пойдёт на концерт русской группы, не откроет сборник гришковца и не посмотрит новую ржачную комедию с буруновым. хотя до этого мы почти все этим грешили.

это все сделали русские своими силами. деруссификация экстерном. ещё пять дней назад баста мог собрать у нас стотысячный зал. сегодня его ненавидит вся Украина.

вся Украина призывает русских выходить на улицы, не молчать. а они трусливо и подло молчат. где же ваш русский дух? весь цивилизованный мир признает что то, что сейчас происходит — геноцид. только в Харькове умерло 9 гражданских за эти пять дней. трое из них — дети. вчера расстреляли автобус с гражданскими. беспринципные твари.

они обещали не трогать простой народ. но как-то не получилось. вы все ещё верите путину?

больше всего пугает то, что не знаешь, куда прилетит шальной снаряд в следующий раз. сегодня они направляли ракеты в самый центр моего прекрасного города. люди лежали мёртвые с баклажками в руках. чей-то папа, или дед, или пусть даже глубоко одинокий человек — он просто вышел набрать водички. он ничего, никому не делал. теперь его нет.

нас здесь убивают методично каждый день. эта шваль напала на мою прекрасную суверенную страну и хотела на своих ржавых танках устроить нам блиц-криг. как бы не так. мы стали стеной. живым щитом. мы не пустили эту гадость ни в один свой большой город.

...

я не знаю, что будет завтра, мне очень страшно за жизнь людей, которых я люблю, но я знаю, что наши воины нас не дадут в обиду. я знаю, что победа за нами, потому что мы на своей земле, мы никому не хотели зла, мы долго верили в «нормальных русских» , пока эти русские не поползли на танках в наши дома.

пока я пишу этот текст — подруга присылает сообщение: погиб знакомый в теробороне. парню было чуть больше 20. филолог. земля тебе пухом, Тёма. спасибо за твою смелость и отвагу. спасибо за свободу Украины, ценой твоей жизни и сотен жизней наших земляков. не забудем. и не простим.

нас не нужно освобождать. потому что рабы — вы. а мы победим. мы уже победили. нас бомбят, наши женщины рожают в подвалах, наши дети засыпают под взрывы, а родители обнимают их не зная, проснутся ли они завтра, но в то же время — мы все становимся сильнее и роднее друг другу с каждой секундой.

прежней жизни уже не будет. будет какая-то другая. но я знаю, что для меня она будет в Украине. сильной, суверенной, независимой.

если я смогу донести хотя бы одному русскому, что все совсем не так, как вам там рассказывают — буду рада.

нет войне, смерть путину, Слава Украине!



Марина Ніколаєва

28 лютого
5 день війни. Втома та холодна ненависть. Спочатку був ступор, адже навіть за моє критичне відношення до Кремля, була надія що у 21 сторіччі вистачить стопів, щоб не розпочинати повномасштабну війну. У психа немає стопів. Був шок від перших легких километров рашистів, від прогнозів Харків паде до кінця першого дня, були радість, злість, піднесення від перемог ЗСУ — ви найкращі, ви найкрайщі на світі, народ України найкращій. Але втома найнебезпечніша, вона згладжує ризики, вона не дає зрозуміти, що безпечніше пересуватись до кордонів чи бути в укритті, реагувати на сирени чи ні.
На 5 день війни навіть діти розрізняють силу «бабахів», обстрілів, гради, смерчи, танки, стрілкотню та інше. Криє від відповідальності, й замість злості в душу заповзає холодна ненависть. Я вважала себе гуманісткою, але я може легко вбивати, страшно вбивати, роздірати руками, різати ножем, палити вогнем, й нас таких понад 40 млн. Проти вас, шакали, народ!
І да, Харків — це Україна! Перемога за нами, стоїмо!


Дмитро Кузубов

1 березня

На вихідних, за пару днів до 16 лютого — датою вторгнення Росії в Україну, яку спочатку називав Байден, я навмисно відвідав, здається, всі вечірки в Харкові. А ввечері 15 лютого зайшов до улюбленого бару. Розмови були, звичайно, лише про завтрашній день.

«Можливо, це наш останній вечір у барі», — ніби жартома сказав я бармену. Хоча насправді розумів, що цей жарт може виявитися пророчим.

Увечері 23 лютого, коли американська розвідка оголосила про велику ймовірність вторгнення Росії «протягом кількох днів», ми знову зайшли в бар, вже інший. Замовили вино та текілу, сміялися, обговорювали плани на літо та намагалися відволіктися від тривожних новин.

А вже через пару годин після того, як я прийшов додому, жарт про останній вечір у барах перестав бути жартом.

24 лютого о 6:15 ранку мені зателефонувала подруга, яку знаю 20 років. Тієї ж миті, ще до того, як відповісти на дзвінок, я зрозумів: сталося найжахливіше — Росія розпочала повномасштабну війну проти України.

Зараз ми поступово звикаємо до звуків вибухів. Прямо зараз лунає сигнал «Повітряна тривога». Цей текст я пишу з підвалу під саундтрек глухих вибухів, але вони відволікають мене не набагато більше, ніж цокання годинника або дзижчання холодильника. До всього звикаєш.



Думаю про такі дивні речі. Наприклад, як вчасно вмерла моя бабуся. Тепер у нас є кімната, в якій можна в разі чого прийняти ще двох людей, а поки що там плетуть сітку. Як ідеально ми з Сашкою і Якубовим і родиною перехворіли ковідом прямо напередодні: страшно уявити зараз неможливість нормально думати, водити машину, та й не дай бог впасти на когось (і медиків зокрема) навантаженням. Встигла зробити епіляцію. Не зробила манікюр. Постриглась. Не сходила до лікаря (все пройшло ахаха). Думаю що в моїй квартирі сохнуть квіти. Шо взагалі нікому не цікаво, навіть мені, але вночі я про це думаю. А останнім придбанням перед війною у нас з Сашкою був квітковий вазонок для її друга. Що Сашка отримала права буквально за 4 дні до війни. На 6-й день прав поводила лексус. Не мій. Шо я не взяла піжаму.
Взяла книжки. Найдорожчі. Шо як вдало в перші дні війни продовжував лежати в лікарні батько — поки приходили до тями в новому житлі родичі. Шо як вдало я позбулася зайвої ваги — поки в мене є дві ноги, мені байдуже якої вони товщини. Шо на столі вдома (вдома!) стоїть протея від Ксения Левадная, а пледик ще пахне собачкою, якій так хочеться облизати носа. Щодня.


Катерина Переверзєва

5 березня

Останні кілька місяців, коли нам загрожували війною, я як шалена намагалася хоч розмитим кадром зафіксувати реальність. Я бачу як сьогодні весь світ говорить про Харків. Я бачу як весь світ говорить про Харків як про жертву, яка зазнала обстрілів та руйнувань. Відкриваю пам’ять телефону, згадую 7 років в цьому місті і знаю — хуй там.

Ми не сиділи склавши лапки чекаючи коли прийде росія і всіх спасе. В мирний час ми сиділи серпневим вечером під акацією вигадуючи план по об’єднанню культури і бізнесу. Одна на костилях, інша — з панічними атаками, збирались в кав’ярні щоб прописати сценарій проєкту проти дискримінації. Ми хуярили по півроку над проєктами без зарплатні. Без зарплатні тяжко, без віри і любові — ще тяжче. На щастя, з другим в нас ніколи не було проблем.
Це мій Харків до війни. Мої актори, які зараз закуповують ліки під обстрілами градів та координують гуманітарний штаб. Мої культурні менеджери та менеджерки, які зараз знайшли свої місця на різних фронтах. Хтось їбаше інформаційний фронт, хтось розвозить обладнання для військових, надає психологічну допомогу, хтось відклав до спокійних часів фортепіано і взяв до рук зброю.
Такий час: кожен робить що може, але все одно відчуває що робить недостатньо. Кожен відчуває, що суки зазіхнули на святе і ми заберемо його назад.
Можна зруйнувати місця, але не зруйнувати нашу готовність вигризати право на місто зубами. Ми робили це в мирний час, ми робимо це зараз.
“Великий народе великої країні. Країни сили, країни свободи, країни абсолютного морального лідерства.”
За людські життя вони будуть горіти в пеклі. А нашу любов не зруйнуєш. Не зруйнуєш наше “Як ти там? сподіваюся, ти цілий. Нам ще проєкт робити. Ми ж ще отаку вечірку не зробили” і “привіт, потрібно вписати 30 людей і єдинорога в Житомирі” і “привіт, не знаєш де знайти чоботи володаря драконів для армії? апдейт: знайшли”
Зараз весь світ дивиться які ми круті. Лицарі, що не дають світу всередині нас перетворитись на темряву. Нас штрикають ножем, але нас не вб’ють. Бо в нас відданість цінностям вільного світу. Відчуття власної гідності і того, що це наше. І жодна сука це не забере.


Іва Стиша

7 березня

Мене врятувало в укриттях і на вокзалі те, що чуючі були моїми вухами, бо табло чи якіхост сигналів ніде і не було і пощастило вміти говорити так, щоб мене почули. Я бачила, як важко було вибратися іншим людям з інвалідністю. Я знаю тих, що зараз не можуть навіть спуститися в бомбосховище, виїхати з міста, знаю як у дітей з порушеннями зору, які виїжджали із зруйнованого інтернету сталася ісиерика, бо важко контролювати щось, коли не бачиш. Для нас і мирний час не був безпечним, а військовий приніс ще більше безпорадності. І так не повинно бути. Ще до війни ми нарікали на те, що немає алгоритмів дій для людей з інвалідністю під час війни. Ми знов залишаємо я сам на сам з бар'єрами, але тепер це може коштувати нам життя. І так не повинно бути.
Війна зтерла навіть ті крихітки інклюзії, які мы виборювали, але не стерла наших обличч! Ми всередині цієї війни. І вона повинна зупинитися!!!


Кирил Гончар

8 березня

Самое удивительное сейчас, это попытки вспомнить прошлую жизнь. Иногда, я не сразу могу вспомнить, кем я был раньше. Такая себе амнезия.

23го февраля я обсудил с ребятами с работы, что хочу взять один выходной на следующий день. Потому что работал почти месяц без выходных. Вечером мы с другом из Москвы обсуждали всю обстановку и думали, куда же все может привести. Уже через 5 часов я не смог вспомнить, о чем же мы с ним говорили с ним. Еле еле мог вспомнить, что вообще было вчера.

Очень странно теперь, когда меня спрашивают, чем я занимался до войны, я долго пытаюсь (для себя прежде всего) сформулировать чем же я занимался. Говорю, что был режиссером и музыкантом. Еще я был креативным директором, но это как то актуально уже.

Время сейчас течет как то нелинейно. Дни больше не объединяются в недели. Нет ни выходных, ни больничных. Есть исчислении, похожее на Anno Domini, только дни мы считаем от начала войны. Сегодня пожалуй единственный раз, когда я знаю дату, ровно потому что праздник.

Внутри дня часы текут тоже странно. Первые дней 6 я спал по 2-3 часа. Все было как в тумане. Сейчас полегче. Но за весь день есть только один дедлайн, о котором нужно помнить – это комендантский час. Сегодня это 18 вечера, и это означает что мне нужно успеть все свои дела сделать до этого времени. И успеть добраться в убежище. Чем то мне это напоминает фильмы про зомби-апокалипсис. Ночью выходят зомби и кто не успел, тот будет съеден. В нашем случае к вечеру начинаются бомбардировки.

После комендантского часа самое странное время. Нужно чем то себя занять, но все занятия из прошлой жизни не работают. Смотреть сериалы не получается никак. Аналитика про войну на ютубе это не лезет. Читать запоем новости тоже уже не могу. Сейчас мы много разговариваем. Появилась какая та четкость в мыслях. Весь день я хожу по улицам и снимаю. Все время молчу. (Иногда пою, все равно никто не слышит). И копятся мысли, которые могу как-то обрамлять в слова по вечерам.

Кстати, недавно я выспался.



Сергій Жадан

11 березня
Везли вчора дівчину нашого загиблого бійця. Поверталася з похорону. Була тихою, переймалася більше дідусем та бабусею, просила привезти їм ліки.
І ось подумалось таке: зрозуміло ж, що всі ми великою мірою в своїх оцінках та емоціях керуємось самостійно обраним (чи нав'язаним нам) інформаційним полем. Ось зайдіть як-небудь на який-небудь популярний російський, скажімо, телеграм-канал (бо ФБ-каналів у них уже немає) — у них же там зовсім інша реальність і зовсім інша війна: Україна сама знищує свої міста, Україна погрожує всьому світу, Україна сама блокує своїх громадян в оточених містах. У них інша реальність, відеокадри зі спаленими російськими танками вони сприймають лише як частину контрпропаганди.
Але є така штука: будь яке інформаційне поле, будь-який пропагандистський наратив — річ колективна. А прокляття і помста є ще й речами персональними. І росіянам тепер доведеться з цим дуже-дуже довго жити — з нашим прокляттям і нашою помстою. І колективною. І персональною. Їм тепер із цим жити.


Інна Роменська

13 березня

Вчора я зламалася. Двічі. Перший раз на бабусі. Коли я драїла балкон, мене там побачила сусідка. В неї Паркінсона, вона ледь ходить. І ось ця португальська бабулечка якось дошкандибала до нашої двері і почала мене обіймати, лопотіти шось про те, який падло «пута», повторювати «укренія, укренія» та плакати. Потягла мене до хати та почала совати якісь яблука та креветки... Я розридалася, чорт забирай. Весь під'їзд, виявляється, знає, що ми з України, з нами та дівчатами чемно вітаються, усміхаються... Бляха, навіть людина з Паркінсона з далекої країни все розуміє, а ці кончені запоребріком пишуть про «виготовлення фейкових відео» ((((
Вдруге я зламалася, коли ми вийшли пройтися, і правильні португальці ввімкнути повітряну сирену. Бляяяяя. Ох я й всерлася, перепрошую мою португальську. Ні, я все розумію, але ж...
Короче, вдома на мене напала розлюченість, і я, як скажена, вимила до блиску все наше нове житло, перебрала все, що є, склала списки, зав'язалася з людьми... Завтра стаю в стрій.
Коли витряхала карманы в рюкзаків, виявилося, що дівчата вивезли найцінніше — 2 е-tiket. Ну, то добре, не будемо мати проблем, коли повернемося та будемо через метро додому їхати, бо капець, не наміняєшся ж грошей...
Обіймаю та люблю всіх. Харькове мій, тримайся. Про Маріуполь, Ізюм та інші містечка я просто не можу думати((( ЗСУ, рідненькі, вріжте їм, будь ласка. Окупанти та всі, хто ображають дітей та котиків, мають повиздихати.

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО

Оперативні та перевірені новини з Харкова

X