«Ми далі будемо думати: чий письменник Чехов? кому він належить?», — Оксана Дмітрієва - Накипіло
Події

«Ми далі будемо думати: чий письменник Чехов? кому він належить?», — Оксана Дмітрієва

Харків. Похмурий вересневий день. Площа Конституції. Роздивляюся будівлі через дорогу. Красиві, витончені. Одна з них — Харківський театр ляльок імені В. А. Афанасьєва.

Портик прикрашає мозаїка з дітлахами: хлопчик в будьонівці, хлопчик в одязі космонавта, дівчинка й хлопчик у костюмах, схожих на національні українські. Театр відкрили в 1939 році, тому не дивно, що навіть зображення на театрі для дітей з політичним підтекстом. Тоді все було з політичним підтекстом. Такі особливості тоталітарного утворення.

Переходжу дорогу. Мене зустрічають вивіски на театрі — російською та українською.

             

На головному вході оголошення «Театр закрыт».

Але театр працює — у нього тепер інша, не дитячо-розважальна, місія. Майже зі самого початку вторгнення його робітники й робітниці волонтерять: допомагають цивільним, військовим. Хтось — на фронті. 

Відчиняються двері. На вході мене вітає Оксана Дмітрієва, головна режисерка театру. Ми йдемо сходами, а я дивлюся на сотні торбин із гуманітаркою, які стоять у холі, та думаю про хлопчика в будьонівці й вивіски російською: як доля вміє поєднувати те, що, здавалося, неможливо поєднати. Але питати про це Оксану не буду, адже з нашої розмови стане ясно: режисерка та театр — на культурній передовій, а все, що було до 24 лютого — буде переосмислено й отримає нові подачу та інтонацію. Попри минуле театру — російськомовне, зі пошуком гуманної істини у творах Платонова, Чехова, Булгакова тощо — зрозуміло: тут ніхто не заграватиме з цим минулим. Тут прямо зараз шукають нові сенси, які щосили зазвучать зі сцени після нашої Перемоги.


Останні місяці починаю інтерв’ю з одного питання. Воно, як на мене, надважливе, тому що кожен по-своєму це пережив. І це така окрема історія, яка складається в загальну картину. Чи можете ви пригадати 24 лютого? Як воно почалося для вас?

Пам’ятаю у деталях, у мізансценах. По-перше, сама атмосфера, особливо в Харкові, вона згущалася, і розмови про війну, вони були кожного дня до 24-го. Я — людина, я не дозволяла собі вірити, що це може статися. Ми випускали прем’єру…

І далі починаються містичні штуки. Ця прем’єра по п’єсі Бертольда Брехта «Мамаша Кураж» у блискучому перекладі Сергія Жадана. 24-го у нас була призначена прем’єра, але цехи трішки не встигали: COVID тощо. Ми відклали ще на пару тижнів, але перша афіша — від 24-го лютого. 

Ця вистава — вона страшна для нас, вона про війну і про те, що таке війна. Мені особливо страшно це пригадувати, адже ми якось програвали, що може статися. Коли дистанціюєшся, озираєшся, розумієш, це — осяяння. Тобі простір підказував, що буде. Але реальність виявилася страшніша.

Моя родина: мама, сестра, племінниця — вони з Краматорська. У чотирнадцятому році ми переживали подібне. Розмови були. Цього разу вони ставили питання: що, якщо буде? Я сказала, звісно, ми збираємося разом, щось вигадаємо, і завдяки своїй родині я подзвонила подрузі в Полтаву і спитала: «Якщо щось буде?». Вона сказала: «Ну, звісно, ви приїжджаєте до мене». Тому 24-го перші дзвінки — від родини: «Що робимо?». Я кажу: «Їдемо, як і обіцяла, в Полтаву». 

Потім подзвонив Михайло Озеров і сказав: «Терміново їхати до театру, тому збирай речі. Ти повинна бути тут. Ми тут вирішимо, що робити». А далі були збори. У мене не було тривожної валізки, тому в евакуацію я взяла дивні речі. 

Потім була дорога. 24-го з Харкова виїхати було не дуже просто. У Полтаві я пробула близько трьох тижнів.

Ви кажете, не вірили, що це реальність. Зараз восьмий місяць війни. Ви сприйняли цю реальність?

Я сприйняла. Навіть відчуваю провину, адже війна триває вісім років. Я знову згадую чотирнадцятий рік, коли я приїжджала додому в Краматорськ. Вони (родичі, — ред.) казали: «А у нас до війни». Це неможливо зрозуміти, поки своєю шкірою не відчуваєш.

Що для вас повномасштабне вторгнення змінило? 

У мене є тема, до якої постійно повертаюся у своїх виставах. Хто ми? Звідки ми? Чому з нами це трапляється? Ця тема була і в «Чевенгурі», і в Маркесі (вистава «Сто років самотності», — ред.), і в Брехті. Чому це трапляється з Україною, з моєю державою? Що не так, особливо зі мною? 

Я вихована на російській літературі, я — російськомовна. Народилася у Краматорську. Потім був Дніпропетровськ (зараз — Дніпро, — ред.), де я навчалася. Потім десять років я працювала в Криму. Середа моя була російськомовна, і я це сприймала. Але коли це почалося в чотирнадцятому… 

Я повертаюся до своєї провини, тому що швидше було потрібно «соображать». Швидше треба було повертатися і починати відкривати (я навіть зараз це кажу) підручники з історії та читати українську літературу. Я це зараз відчуваю. І знаєте, коли трішки вгамувалися, коли повернулася до професії, я повернулася і до книжок — саме української класики, літератури. Зараз, наприклад, в мене те, що я не дочитала про двадцяті роки, про Харків — я зараз жадібно наздоганяю. І це питання: чому я не зробила це раніше?

Тобто ви відчуваєте за це провину?

Так, тому, що ми працюємо в театрі. Ми мусимо про це думати. І знаєте, теж через театр, через мистецтво, наприклад, вистава по Маркесу, але її писали наші чудові сучасні українські драматургині разом зі мною. Ми писали інсценування. Це Лєна Лягушонкова, Катя Пєнькова, і для нас, для мене, головна тема була — чому наступне покоління не пам’ятає, що було з попереднім, і чому ми повторюємо ті ж помилки. Все настільки взаємопов’язано. Де все почалось. Поки ми ще це не зрозуміємо. Поки ми не розуміємо… Я вже мовчу про свою родину. Я теж про неї знаю дуже-дуже мало.

Як і ми всі, в принципі, через певні події.

Так, це, мабуть, таке виховання. Знаю щось про бабцю, далі все, темрява. Але там, я розумію, є питання, які б дали мені дуже важливу відповідь: чому саме я така. Розумієте?

Пам’ятаю «Чевенгура». Дякую, що поставили його свого часу. Як ви бачите життя цієї вистави та інших після Перемоги? Чи є їм місце? Якою мовою вони можуть бути? 

Це дійсно сьогодні дуже складне питання, і я на нього не зможу відповісти. Тому, що ми повертаємося до того, що я виросла на російській літературі. Це факт біографії, тому я не можу відхреститися від того, кого я люблю. Тим більше це люди… їх зараз немає. Це — історія. Я думаю, що вони не мовчали б сьогодні, вони б називали речі своїми іменами: і Платонов, і мій улюблений Чехов. Це надважливі постаті для мене. Вони не належать державі — вони належать світу, Всесвіту. Тому я поки що не знаю, як складеться доля вистави за Платоновим. Не знаю, що буде з виставою «Вишневий сад» за Чеховим. Але це дуже важлива історія. І це харківська вистава. Це про взаємозв’язок. І ми знаємо, що дія «Вишневого садка» відбувається десь на Слобожанщині. Ми далі будемо думати: чий письменник Чехов, кому він належить?

З цього випливає питання про російську культуру, російський контекст у сучасній Україні. Ви, мабуть, бачили, який розгорнувся скандал навколо Булгакова, навколо його музею. І дійсно: якщо почитати Михайла Офанасовича, там однозначні та не дуже приємні для України висловлювання і думки. На вашу думку, як нам бути з російською культурою? Ви говорили про Чехова і про Платонова, що вони не належать державі, а разом з тим ми бачимо Булгакова, у якого такі різкі та українофобські висловлювання.

Ми повинні читати Булгакова, щоб зрозуміти, що він писав. Читати й розуміти контекст ставлення до України. Якщо ми не будемо читати Булгакова, у нас не буде до цього відношення. 

Але, наприклад, свого часу у театрі ляльок, де ми зараз знаходимося і спілкуємося, була вистава «Майстер і Маргарита». Чи може їй бути місце в майбутньому на сцені театру?

У майбутньому, мені здається, весь репертуар потрібно передивитися, переглянути, тому, що все дуже круто змінилося. Я теж не можу сказати точно, що ми зараз будемо грати. 

Я повернулася до Харкова, який був… Дуже було мало людей у березні. Пусте місто. Мене вразила нота, реальна нота, яка висить в просторі. Ти відчуваєш її шкірою. Ідеш і витягуєшся, і це дивна, потужна вертикаль, до якої треба дотягнутися. Весь простір — він звучить. Ти це дивно відчуваєш. Як знайти вібрацію цього? Я це запам’ятала. І знайти матеріал, який буде вібрувати, давати правильну енергію для людей, для глядачів. Щоб це було по-іншому. 

Я не знаю поки, що це буде. Але не можна, на мій погляд, дістати зі скринь все, що було, і сказати: «Ось, дивимося». Ми працюємо далі. Моє враження: коли ти знаходишся у Харкові, ти ніби обнулився. Ти чистий аркуш. Ти ніхто. Ти колись ставив вистави, але які будуть далі вистави поки що я не знаю.

Тобто це питання після Перемоги.

Ні.

Ні? Раніше? 

Ці питання, вони вже почали щось робити. Ці питання… Неможливо після Перемоги взяти й почати. Потрібно потрошки робити зараз. Круто, що в Харкові є музиканти, які дають концерти. Радісно, що ми показували виставу в метро. Дитячі казки. Радісно, що ми зробили прем’єру. Це теж сучасна історія про підлітків. Місто Буча, про перші дні війни.

Як називається вистава?

«Я НОРМ». Ми повинні робити, і це теж про вертикалі, про нашу незламність. Про молитву. Тому, що коли я бачила ще в Полтаві кадри музиканта з віолончеллю, який грав на розвалинах — це молитва. Це — сміливість. Це — наша спроба (по-русски скажу) преодолевать немоту, говорить, свидетельствовать і починати рефлексувати. І, до речі, теж багато питань про вистави про війну: глядач хоче сміятися. І це теж колективний спосіб пережити цю травму, тому що це наша спільна травма.

Розкажіть, будь ласка, про театр. 

Я пишаюся нашим театром. Я вже казала, що 24-го тут зібралися актори, художники, колектив театру, і вони вирішували, що робити далі. І потім я поїхала, але ті, хто залишилися в самі важкі для міста дні, вони перебували в цьому театрі. Цей театр став сховищем для багатьох людей. Зараз думаю: це був Ноїв ковчег. Тут було дуже багато спочатку наших акторів, потім — друзів акторів, потім — людей, яким була потрібна допомога. Двері театру були відчинені. І потім, коли команда тих, хто залишився, оговталася, вони почали дуже потужно працювати. На базі театру створили волонтерський центр «ЛОБ» (лялькова оборона), яка і досі займається волонтерством. І це дуже потужна в місті волонтерська організація. Я пишаюся колегами, і мені дуже приємно, що вони допомагають і місту, і в області.

З цивільними працюють?

І з цивільними, і з військовими. І дуже приємно, що це робить наш театр. Коли я повернулася, почувши цю ноту, подивившись на Сергія Жадана, на музикантів, які грають (наші актори виступали теж з піснями в метро), я подивилася, скільки людей, дітей знаходиться у метро, ми вирішили працювати. І з середини квітня ми грали вистави. І це була спільна команда. 

Я побачила у «Фейсбуці» оголошення: шукають людей, які працюють в метро з дітьми. Я написала, що я режисер театру ляльок, у мене є декілька акторів, і ми готові до співпраці. Мені подзвонила пані Марина. Вона сказала: «Давайте, щось придумаємо». Потім я подзвонила Роману Панченко. Це і друг театру, і займається антрепризою. Я йому кажу: «Ти допоможеш?» І він сказав: «Ну звісно, так». І він возив вистави. І ми зіграли на кожній станції метро. 

Це були самі незвичні в житті гастролі. Кожного дня ми грали по виставі до травня. І це теж, знаєте, на все життя, тому що ми бачили, де війна. Зовсім поруч. Наприклад, станція метро «Студентська» або «Героїв труда». І це обличчя, і коли на станцію «Героїв труда» ми приїздили, там було близько семисот людей, і ці обличчя… Я їх назавжди запам’ятаю. Потім, коли люди повернулися, вийшли з метро, у нас були ще гастролі. Ми об’їхали багато містечок, сіл нашої області. 

Я дуже вдячна ще своїм студентам: свою дипломну виставу вони зіграли в метро. Казку. І це було… Ми почали репетирувати, коли це все був такий, сюрреалізм, але ми збиралися на репетиції, і все було розписано. Хтось прибігав до обіду, працював в теробороні на кухні. Таке, побачення під час війни. У нас є дві години до комендантського часу — репетируємо. Це було світло від людей, від молоді. Вони мене дуже підтримували, тому що я була… не скажу, що я була такою «УХ». Я — розгублена. Я — розмазана, зі своїми ідеями. 

Хтось казав, що це не на часі, ми будемо займатися важливими справами. Але поруч опинилися діти, і це надважливо. 

Дехто з акторів театру волонтерить, дехто воює. Чи збереглася трупа? Чи люди пішли робити, як вони й ми вважаємо, надважливі речі для всіх нас, для нашої країни?

Дійсно, надважливі речі — робити зараз все для Перемоги. Велика вдячність воїнам ЗСУ. Вони — Боги! Сьогодні ми граємо виставу тільки завдяки їм. Велика вдячність волонтерам. З великою вдячністю кажу про наших акторів. Наприклад, Тетяна Тумасян і Олексій Петриченко зараз в лавах ЗСУ. Вони на фронті, на передовій. Тетяна Тумасян — зірка нашого театру, крута акторка. До речі, вона репетирувала «Мамашу Кураж». 

Волонтери — це наша команда. Михайло Озеров. Під його керівництвом виник волонтерський штаб «ЛОБ». Багато акторів, художників з нашої трупи працюють кожного дня. Допомагають і військовим, і цивільним. Хтось опинився за кордоном, і вони теж роблять все для нашої Перемоги. 

Наприклад, наша акторка Катя Любченко грає у виставах польського театру, і всі в захваті, якого рівня акторка із Харкова. Її одразу взяли в трупу, і вона розповідає про Україну. І вони зробили вже не одну виставу в Польщі. 

Хтось у Львові. Вікторія Міщенко, Саша Медведєва плели сітки. Всі все роблять для Перемоги та мріють повернутися додому, тому що хочеться додому всім. Хочеться працювати.

Давайте поговоримо про вистави. 

Брехтом ми вийшли на прогін, я вже вам казала. Блискучий переклад Жадана, блискуча музика Катерини Палачової, крутої харківської композиторки, і Олега Каданова. 

Розкажу, як починається вистава. Я все не встигала до Сергія Жадана пристати й попросити перекласти ще один вірш Бертольда Брехта. Потім зрозуміла, що нехай він залишається російською мовою:

Мой брат-завоеватель.
В стране у нас теснота.
Чужой страны захватить кусок —
заветная наша мечта.

Ця історія — містична. Бертольд Брехт написав цю п’єсу у 1938 році. Вони вже почали її репетирувати, але вистава не вийшла, тому що почалася війна. Знову історія про повтори космічні, бо це вистава антивоєнна. Це велике попередження: люди, будьте напоготові, війна — це страшно, вона не помилує нікого. 

Бертольд Брехт не встиг показати свою виставу. Історія повторюється: ми теж не встигли показати виставу. І, знаєте, для мене питання, як вона буде звучати після війни, тому що війна вносить корективи в сенси й в те, про що я намагалась говорити. Тому ця вистава, щоб її зіграти, треба переосмислити, нові акценти розставити. Зараз не працює фраза «Тут не все однозначно». Або антивоєнні штуки — вони неможливі зараз.

Моя улюблена історія про цю виставу — наш плакат. Він надпотужний. Аня Брагіна, художниця, його розробила. Там така страшно потворна війна і латиницею написаний шрифт: MAMASHA KURAZ. Надрукували цей плакат. Подзвонила подруга і сказала: «Якось не дуже гарно там „КURAZ“. Можна подумати, що там помилка, треба іншу букву написати». Приходжу до Ані, а це перед прем’єрою, я роздратована. Кажу: «Ми знов не так зробили, у нас помилка в тексті». І вона психує, зафарбовує поверху тих букв букву «Z».

Містика

Містика. І для мене були особливо жахливі сцени другої дії, коли ми використовували кінцівки манекенів: руки, ноги, —  їх були завали. І у нас був персонаж війни, і війна — вона жахлива. Фантазія диктувала: війна ґвалтує. І ми бачимо в реальності: Буча, Ізюм. 

Я не кажу ніколи, що це я придумала, бо це неправда. Це тобі хтось допоміг щось пригадати. Коли думаєш, виходить не так. Звісно, є підготовча робота, але круті штуки виходять, коли це блискавична картинка, яку тобі хтось дарує в уяві. Тому це не може належати мені. Це простір, який тобі щось підказує. І тому ці картинки, які диктувала уява, вони мене зводять з розуму. І я ставила собі питання: чому янголи мене за руку взяли й зі страшного Харкова перемістили в Полтаву? Коли ти сам для себе ставиш питання, бо ти сам прешся в Харків, і тобі… тут так добре.

Тут чудово.

І ти розумієш, що мусиш бути тут, тому що нікуди не збираєшся їхати, ти мусиш робити те, що ти робиш, і робиш трішки краще, ніж все інше. У Полтаві я для мілкої моторики три тижні з друзями картоплю чистила. Це інше. Треба все ж таки робити те, що мусиш робити.

Розкажіть про виставу «Я НОРМ».

Вистава написана прекрасною драматургинею Ніною Захоженко із міста Київ. Перед інтерв’ю ми з вами говорили, що війна дарує зустрічі з неймовірними людьми. Ми всі, творчі люди, герметичні. Зараз простір виштовхує з герметичного стану, показує нових людей, які могли тобі подзвонити телефоном. 

Ніна надіслала мені свою п’єсу, але «Я НОРМ» входила до великої п’єси про 24 лютого. Вона будувалася із новел, і мені дуже сподобалась. І я подумала: «Вона коротенька, етюд, в мене немає акторів, є молодь». І я Ніні сказала, що п’єса класна, але зараз поставити її не можу, дякую. 

У червні я подумала, що треба щось нове робити. Прийшла до акторів з іншим матеріалом. Він не пішов, і я згадала про п’єсу Ніни. Подзвонила й кажу: «Слухай, можна ми зробимо читку твого уривочка?» А вона каже: «А знаєш, я її дописала». Знову чарівні речі. Я говорю: «Давай!».

Ми її за два тижні пропрацювати. Це нереально. Композитори написали музику. І ще така штука — повернення до музики. Моя студентка, Ліля Осійчук, написала пісню. Вона звучить у фіналі вистави. Це про те, що простір допомагає тобі працювати. Спочатку з’явилася пісня, потім дописалася п’єса, і воно зібралося. 

Для мене цей текст надто важливий, тому що він про життя, про те, що війна не може нас зламати. Про першу любов, тому що підлітки закохуються, підлітки відчувають. Про цю жагу до життя і про світ. Мені здається, це важлива інтонація — ми повинні говорити про цей світ.

Яким Харків культурний буде після Перемоги, на вашу думку? Яким Харків майбутнього ви бачите? Де місце культурі після того, що тут відбулося? Є воно?

Воно є. Наприклад, Жадан і Літмузей організували літературний фестиваль. Три дні можна слухати лекції про Харків, Сковороду, двадцяте сторіччя і те, що зараз відбувається. Поруч дивовижні круті поети. Мені здається, Харків — неймовірна потужна територія. Є така проблема, що Харків народжує кадри, а потім вони кудись їдуть, але саме Харків — інтелектуальне місто сили в Україні. 

Я думаю, після війни щось потужне в нашому місті має відбуватись. І ці перші фестивалі, які зараз організовуються. А рок-фестиваль, який зробив той же Сергій Жадан, блискучі виступи наших поетів українських. Мені потрібно було їх почути. Завдяки цій зустрічі я отримала імпульс говорити, творити, читати. Це важливо, це надихає. 

Театр потрохи оговтується, і ми починаємо працювати. Все у нас буде добре.

«У мене є дві платівки Бардаша, які точно хочу спалити», — художник Мітя Фєнєчкін

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО

Оперативні та перевірені новини з Харкова

X