Мистецтво людей з інвалідністю: для кого воно створюється та які є проблеми

Як суспільство сприймає авторів та авторок з інвалідністю? Чи існують стереотипи щодо їхньої творчості, та з якими проблемами стикаються митці? Хто є аудиторією мистецтва людей з інвалідністю? Чи люди розуміють цінність культури безвідносно до діагнозу митців? Наскільки глядачі готові сприймати саме такий мистецький продукт, не даючи знижку на інвалідність?

Ці питання під час міжнародного онлайн форуму-фестивалю Arts Access обговорили культурні діячі з України, Великої Британії та Грузії.

Ольга Шишлова, керівниця освітнього департаменту PinchukArtCentre, членкиня правління Асоціації батьків дітей з аутизмом, авторка та ведуча освітнього проєкту «Майстерня можливостей» для підлітків та дорослих з особливостями розвитку

На жаль, поки що я бачу сприйняття мистецтва людей з інвалідністю з двох боків. Відвідувачі виставки, за якими я спостерігала в PinchukArtCentre, розділяються на такі групи: дехто вважає, що ці роботи викликають відчуття жалю, і що виставка й взагалі мистецтво людей з інвалідністю — це просто нагода поговорити про права людей з інвалідністю, але мистецької цінності їхня творчість не має. Інша група відвідувачів упевнена, що все, створене людьми, наприклад, із синдромом Дауна, з розладами аутичного спектру або будь-якою іншою інвалідністю, випромінює сонячне світло, бо це сонячні люди. Що б не зробила дитина, підліток або доросла людина з інвалідністю, варте уваги, просто тому що створене такою людиною. Це те саме, що й перше, але з іншого боку. Існує інша аудиторія, яка вважає об’єкти мистецтвом, але це сприйняття поки що відбувається через призму особливостей розвитку.

Ми починали «Майстерню можливостей» як студію, яка працювала з іншими митцями. Були люди, які з часом почали називати себе митцями, у яких творчість стала частиною життя. У деяких учасників Майстерні це навіть згодом може стати професією. І я бачу, що відбулася зміна для учасників і зміна розуміння сім'ї: хто є дитина, яка вже виросла, і що вона може створювати щось прекрасне, навіть якщо вона не говорить або не відповідає на певні питання, і що це може стати шляхом професійного розвитку.

Так, ми не акцентуємо увагу на інвалідності. Однак коли ми обговорювали концепції робіт з батьками або опікунами учасників «Майстерні можливостей», стало зрозумілим: слово інвалідність все ж таки повинно звучати. Воно має просто з часом по-іншому сприйматися. Тому що інвалідність — це один із проявів особистості. Багато людей надто бояться цього слова, і ми можемо з цим працювати, змінювати ставлення завдяки класним проєктам, програмам у великих інституціях.

Щодо місії мистецтва для суспільства. Я думаю, що чим більше ми будемо бачити мистецтво людей з інвалідністю в різних сферах, тим простіше людям буде сприймати ці об'єкти мистецтва чи проєкти та не відчувати фрустрацію власне від інвалідності.

Виставка «Крапка, лінія, можливості» митців «Майстерні можливостей». Фото надане PinchukArtCentre. Фотограф: Максим Білоусов.

Джонатан Гарпер, гендиректор та виконавчий продюсер ансамблю Paraorchestra (Велика Британія), де грають музиканти з інвалідністю та без інвалідності

Останні десятиріччя у Великій Британії були дійсно дуже продуктивними й прогресивними часами для митців з інвалідністю. Наприклад, у нас працює рада з підтримки мистецтв. Але досі існує думка, що мистецтво людей з інвалідністю — якесь виняткове, окреме. Воно не сприймається відповідно ні іншими митцями, ані аудиторією. Людям з інвалідністю треба постійно доводити, що вони гарні митці. Власне, вони не мають права на помилку. Усе, що вони роблять, має бути ідеальним. До інших митців та організацій не застосовується такий прискіпливий підхід.

Те ж саме стосується й аудиторії. Є точка зору, що потрібно бути добрими до людини з інвалідністю. У цій позиції втрачається аспект мистецтва. Ми часто бачили, як глядачі під час виступу нашого оркестру починали плакати. І вони плачуть не через те, що їх так зворушує музика, а через те, що вони бачать, як люди з інвалідністю грають в оркестрі та дивуються, що таке можливо. Це не дуже добре, як на мене. Мені хочеться, щоби люди плакали, бо їх зворушує мистецтво, а не тому, що людина користується візком.

Ми намагаємося давати аудиторії щось нове, щоби залучити її. Найголовнішим моментом для нас у Paraorchestra було розуміння, що нам не потрібен ще один оркестр, як усі інші, тільки для людей з інвалідністю. Ми намагалися почати нібито з чистого листа й зрозуміти, чим може стати оркестр зараз. Ми використовуємо багато електронних інструментів, тож намагалися переробляти сучасну музику, наприклад, твори Kraftwerk (німецька група, яка вплинула на розвиток електронної музики). Ми шукаємо способи задіяти наших глядачів, щоб аудиторія рухалася разом із нами. Наприклад, у нас є імерсивний твір «Природа Чому», в якому ми запрошуємо глядачів долучитися до нас на сцену.

Якщо ми хочемо створити мистецтво, в яке вкорінена доступність, маємо використовувати технології (тифлокоментар, чи переклад жестової мови, або ж субтитри — це має відразу входити в основу будь-якого мистецького твору). Також нам треба врахувати, як люди з інвалідністю, які хочуть побачити наше мистецтво, можуть перейти на той самий рівень чуттєвості, що й у нас. Наприклад, люди з порушенням слуху: яким чином ми можемо розробити технологію, щоби вони відчути музику інакшим способом, аніж через слухання. 

Іва Стишун, художниця, декораторка, слабочуюча, авторка та кураторка соціально-культурних та інклюзивних проектів

Це період турбулентності, який треба пережити, бо немає загального контексту мистецтва, де були б присутні люди з інвалідністю та люди без інвалідності. Важливо створювати цей майданчик, робити його ширшим.

Я ніколи не акцентувала увагу, що в мене є якась інвалідність. Ніхто навіть не знав, що у мене є порушення слуху. Мені здавалося, що це потрібно замовчувати. Я відчувала велику напругу, бо не мала змоги достатньо чути на лекціях та вчитися на рівних. Ті, з ким я вчилася, зараз на передових позиціях в Україні. А я випала з процесу, тому що не мала змоги спілкуватися, бути в загальному контексті, у тусовці, сприймати, що відбувається та як. Я повернулася в контекст загального мистецтва з доступністю інтернета й інформації, знову відчувши себе митцем і мистецтвознавцем. Тоді вже призналася на загал, що я слабочуюча, і сприйняла це як ідентичність. Це було важливо: конкуренція в артистичному світі така велика, і не зважати на те, що ти людина з інвалідністю, не можна.

Ми повинні бути уважними, дати час людям без інвалідності й людям з інвалідністю звикнути до загальної практики. Робити проєкти, на які, можливо, ніхто не прийде. Якось я влаштувала кінопоказ із субтитрами, але на нього не прийшов ніхто з людей, що не чують. Я розпитувала, чому, а вони відповіли, що їм нецікаво дивитися фільми про людей, які чують, а не розмовляють жестовою мовою. І я їх розумію. І та щоби про це дізнатися, потрібно було отримати такий досвід. Тому треба робити, не зупинятися, дізнаватися, який запит є в різних груп, і що саме потрібно.

Так, іноді глядачі реагують негативно або плачуть. Але це нормальний процес, бо була велика відокремленість. Кожна група людей з інвалідністю існувала у своїй бульбашці, спілкувалася всередині й створювала окрему субкультуру. Я працюю з людьми, які мають порушення слуху, у них — власна культурна мова, якісь знакові символи, незрозумілі для широкого загалу. А їм (людям із порушенням слуху — ред.) незрозумілі, нецікаві усе світове мистецтво та культура, тому що вони мають свою, маленьку. Таким же чином і в людей, які мають порушення зору, існує власна, особлива субкультура.

Екатерина Мазмішвілі, артдиректорка Тбіліського міжнародного театрального фестивалю

Я вважаю, що відколи ми почали працювати над постановками з митцями та мисткинями з інвалідністю, аудиторія була значно краще підготовлена до таких виступів та робіт, ніж ми самі, організатори фестивалю. Зазвичай глядачі заздалегідь розуміють, що вони побачать.

Як змінилася аудиторія за останні роки? Перш за все, прийняла роботи зацікавлено та із задоволенням. Це заохотило нас продовжувати працювати з митцями та мисткинями з інвалідністю. Такі проєкти допомогли нам зробити аудиторію більш відкритою, щоби люди сприймали невідоме, таке, що вони ще не переживали.

Нам потрібно діяти, щоби залучити людей з інвалідністю в суспільство. Наприклад, Грузія була дуже закритою для аудиторії та для митців з особливостями розвитку в багатьох моментах, особливо щодо мистецтва великого масштабу та якості, значних фестивалів і подій. Тепер ми потрохи відкриваємося та намагаємося обережно ставитися до всієї аудиторії, щоби не ділити її на частини.

Усе залежить від того, як ми презентуємо роботи, як позиціонуємо мистецтво. Частина завдання нашого театрального фестивалю — не наголошувати (на особливостях людей з інвалідністю — ред.), а показувати всім аудиторіям різне мистецтво. 

Коли ми почали працювати з цифровими технологіями, зрозуміли, що мистецтво людей з інвалідністю може бути репрезентовано зовсім інакше: більш розмаїто, з більшими виражальними засобами, з більшою залученістю. Технології допомагають будь-які мистецькі твори підняти на новий рівень. Цікаві можливості відкриваються як для митців з інвалідністю, так і для аудиторії.