«Коні — не робота, а стиль життя»: як переселенці з Харкова врятували коней та оселилися на Житомирщині (фото) - Накипіло
Події

«Коні — не робота, а стиль життя»: як переселенці з Харкова врятували коней та оселилися на Житомирщині (фото)

  • Анна Максимова
  • Анна Максимова
  • 7 грудня 2022

Пряний запах сіна й тепло вириваються з відчинених воріт стайні. Після холодної вулиці лінзи фотоапарату та окулярів одразу вкриває конденсат. Зорієнтуватися допомагає іржання коней та жіночий голос.

«Привіт, я Анна. А це — Ректор, мій перший кінь. Йому скоро 21 рік, а купила я його у п'ять років. Він травмований, тому зараз тільки їсть, гуляє і спить. Коні для нас — не робота, а стиль життя. Ми все життя провели поруч із конями». 

Анна Шульга з трьома дітьми та чоловіком Володимиром мешкала у Харкові. До повномасштабної війни вона була власницею та тренеркою кінного клубу «Щаслива підкова». Саме з Ректора розпочалася її стайня, де жінка займалася іпотерапією, кінним спортом і навчанням дітей та дорослих верховій їзді. 

Після початку відкритого вторгнення подружжя вирішило, що залишається в Україні. 21 день сім'я перебувала у рідному Харкові. Від ворожих ракет ховалися у підвалі. Та якось одна ракета вщент зруйнувала багатоповерхівку поруч зі стайнею, а інша впала на їхній території та, на щастя, не розірвалася. Тоді родина зібрала дітей, батьків, усіх 17 коней і евакуювалася у більш безпечне місце. 

«У нас була десь година на збори. Я закидувала в машину сідла разом із дитячими речами й документами. Свої речі навіть не взяла, їх згодом привіз чоловік. До того ми десь тиждень ховалися у підвалі, але це лише згуртувало родину: діти зрозуміли, що потрібно триматися разом, допомагати один одному, єднатися, і так ми переможемо», — розповідає жінка. 

Навіть під час інтерв'ю Анна і Володимир продовжують доглядати коней і тренувати ученицю. Вони пригадують, як жили в різних містах України. Подружжя довго шукало місце для відкриття клубу, а два місяці тому сім'я перебралася в село Троянів, що під Житомиром. 

«Ми знайшли чудове місце. Раніше тут була стайня, але через війну вимушена була зачинитися. Ми приїхали подивитися, і я відразу зрозуміла, що це — наше місце. Побачила, як ми далі його розвиватимемо», — каже Анна. 

Аби влаштуватися, довелося прийняти складне рішення: частину коней продати, а частину — подарувати. 

«Декілька коней ми подарували учням, які займалися і планували в майбутньому купити цих коней. Ми прийняли рішення їх подарувати, щоб у цих коней було нормальне майбутнє. Зараз у нас залишилося вісім коней. Але кількість ніколи не буває стабільною. Тут у нас все потроху складається, тож будемо надалі розвиватися, і будуть ще коні», — посміхається Анна, показуючи свою стайню.

Досвід із вивезення власних коней знадобився і для порятунку інших тварин з фронтових та прифронтових районів. Володимир, ризикуючи власним життям, вивіз понад 200 коней із гарячих точок. Він не надто хоче згадувати про ці поїздки, особливо під запис: адже навіть дружині розповідав далеко не все. Говорить, що доводилося бачити і згорілу техніку, і мертвих людей, і тікати від обстрілів разом із кіньми.

«Він не все розповідав, казав, що всі три рази, коли вижив — завдяки коням. Коли вивозив їх із сірої зони, його попередили про облаву, але він все одно поїхав. Витискав газ та їхав. А за коневозом — ракета, ракета, ракета… Схоже, розраховували на швидкість у 90 км/година, а він витискав 105. Я дізналася лише через кілька тижнів», — каже Анна, а Володимир додає, що Бог береже коней, а разом із кіньми вберіг і його.

Зараз Анна поновлює тренерську діяльність і заняття та вже має кількох учнів. Тренерка організовує кінні прогулянки, а в майбутньому планує різноманітні свята, заходи та цікаві активності для дітей і дорослих.

«Ми мали можливість виїхати всі разом, із кіньми, навіть чоловік як багатодітний батько міг виїхати. Були пропозиції де розміститися, люди готові нам допомогти безкоштовно. Проте, мабуть, ми чи то патріоти, чи то ідіоти, — і навіть не розглядали ці пропозиції. Я вважаю, нам є що розвивати. Я завжди працювала з дітьми, займалася іпотерапією. Я не можу це покинути, це мій поклик життя. Я вважаю, нашу націю потрібно розвивати і просувати», — упевнена жінка.

Подружжя не знає, чи зможуть вони повернутися до Харкова.

«Діти періодично питають, коли поїдемо у Харків, до друзів, іграшок, до своїх занять. Я не знаю відповіді на це питання. Ми до всього звикаємо та починаємо тут. Може, залишимося, а може, повернемося. Не можу нічого загадувати. Коли все налагодиться, можливо. Харків — мій дім, там я народилась», — усміхається Анна.


Харківський Екопарк: як він жив у перші місяці відкритої війни та де тварини перебувають зараз

Цю публікацію було створено за фінансової підтримки Європейського Союзу в партнерстві з DW Akademie. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю медіагрупи «Накипіло» та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО

Оперативні та перевірені новини з Харкова