Вона називає себе білоруським словом «мастачка», бо «мисткиня» — це щось ліричне. А у мастачки все в руках горить, і вона палає тим, що робить. Мабуть, так дійсно можна описати мою співрозмовницю Діну Чмуж. Вона ілюстраторка, поетка, кураторка виставок, стріт-артерка і співробітниця Літмузею. Словом, людина-креативна індустрія.
Фото: Олександр Осіпов
Йдучи на інтерв'ю, я уявляла змістовну розмову про різні міста, адже Діна курувала виставку «Харків — Залізобетон», яка проїхалася багатьма містами країни. Але через майже дві години розмови стало ясно, що вкотре вийшла велика бесіда про Харків, бо Харків — це любов. Можливо, дещо хвороблива, у чомусь співзалежна, за яку не похвалять психотерапевти, але безсумнівно — любов.
Я знала тебе через всіх, та особисто — ні. У когось питаєш, каже — ілюстраторка, інший — поетка, третій знає як стріт-артерку. Ти сама як себе позиціонуєш?
В українській мові є чудове слово «мисткиня». Воно не надто затребуване, звучить пафосно при знайомстві: «Я — мисткиня». «Ого, — думаєш, — оце задав планочку». Я колись робила стріт-арти в Харкові, присвячені білоруським політв'язням. Це запостили у білоруському пабліку і написали: «Харківська мастачка». Закохалася в це слово, яке чесно описує, що у людини руки горять, голова, ноги, і вона постійно щось робить. Мені здається, це гарний опис. Я в різних сферах працюю, і мені це подобається.
А куди найбільше тягне?
Тягне давно і повально в режисуру кіно, я навчалася знімати. Це якраз той злам, який дає говорити і візуально, і мовою текстів. У 2021 році я знімала короткий метр, але лютий 2022-го не дав закінчити. Зараз стоїть питання, як перезапускати ці процеси. Для своїх коротких метрів я писала сценарій.
Але найбільш реалізована я за спеціальністю «монументальний живопис». Доволі дивна парадигма у сучасному світі. Закінчила кафедру книжкової графіки. Мені не хочеться це лишати, є куди рости, цікаво працювати з книгами. Але також це робота з просторами, містом, середовищем.
Фото: особистий архів Діни Чмуж
Читала у тебе на сторінці, що Харків любити важко, але цікаво. Ти харків'янка?
Так. Україномовна харків'янка. Не скажу, що це вау, нонсенс, супер-пупер, але ми будемо дивитись правді у очі, це оригінально. Було.
Було. Так. Як складалися твої стосунки з Харковом раніше, і які вони зараз?
У дитинстві мені було нормально, а років у 10–11 стало прикро, що я не народилася в масквє чи, бажано, у пєтєрбургє. Це відчувалося особистісною трагедією, що я в українській провінції. Ми ж у зросійщеному середовищі жили, тому от. Пізніше, ще до 2014 року, мені пощастило: у нас з'явився краєзнавчий гурток, ми їздили Україною, вивчали історію з неймовірним захватом. Тоді сформувався інший комплекс. Я побачила Львів: «О Боже, чому я не народилася у Львові?». Побачила Київ: «Та за що?». Одеса: «Господи, яка кара на мене впала, що я народилась у Харкові?».
Фото: особистий архів Діни Чмуж
Чому в Харкові не подобалося?
Порівняно зі Львовом місто було недостатньо сформованим, невиразно українським. Київ, ясно — столиця. Одеса — харизматична. Харків здавався грубим, сірим містом бариг і навіжених. У нас серед художньої тусовки було модно його недолюблювати. Ми ходили снобські такі: «Обоже, цей Харків». І звісно, це від Кернеса було: «Харьков, любімий горад, харькавчанє, пєрвая сталіца». І ти намагаєшся якомога більше…
Протестувати?
Так. Бувало раніше, що люди соромилися казати, з якого вони села. У мене було щось схоже, та відбулися зміни. Я у себе запитувала: коли пришло це переосмислення? Недолюблювала Харків і після 2014-го, а потім ніби з кожним роком щось відкривалося. У мене був викладач у Худпромі Денис Стадник, я бачила, як він і Дарія Хрісанфова відкривали HudpromLoft, і вийшло щось неповторне. Ми багато говорили про міста і країни, і мене сильно вразила думка Дениса: якщо навіть у нас нічого немає, то ми можемо щось зробити тут, ми маємо на це повне право.
Фото: особистий архів Діни Чмуж
Право на місто!
Да, право щось змінювати. Потім я бачила львів'ян, які приїжджали до нас, і такі: «Обоже, у вас такий андерграундний промлофт!». Для них це була дивина. Виявилося, місто має цікаві альтернативи. З кожним роком це поглиблювалося. Звісно, тут багато важать особистості, той же Сергій Жадан. Мене у 16–17 років вражало: чому він тут? Чому Павло Маков тут? Чому ці круті люди не їдуть в Київ? Починаєш розмовляти, слухати інтерв'ю і думати, що ж вони такого знаходять? Трохи переоцінюєш якісь речі.
Зараз буде реклама Літературного музею, він сильно вплинув. Почала відкривати історію Харкова, інтелектуальне середовище, оце «суспільство своїх». Перейшла на українську, та в моєму оточенні не було середовища україномовного. Літмузей відкрив для мене ціле приховане суспільство, касту інтелектуально-творчих харків'ян, які ще й говорять українською мовою. Місто почало відкривати себе. Знову ж таки: місто себе, чи я — йому? Не знаю, це спільний процес. Якось в Мукачевому попросила друга розповісти про своє місто в кількох словах. Він сказав: «Ну, це місто дешевих понтів і поетичних романтиків». І я така: «Слухай, ти Харків описав!».
Фото: особистий архів Діни Чмуж
Згадала слова Тетяни Пилипчук, директорки Літмузею. Вона розповідала, що у 90-х захоплювалась стандартним набором митців: Маяковським, Пушкіним... А потім їй ніби відкрилася шухлядка з українськими митцями. Бо того ж у школі не розкажуть, це геть інше. І відтак вона почала відкривати для себе Харків. Складається враження, ніби місто — корал, за яким треба пірнути. Це Харків такий примхливий, чи будь-яке місто треба розкривати, як думаєш?
Підозрюю, що це релевантно взагалі для міста як явища. З Харковом є посилення контрастів, і потрібно глибше пірнати. Або оманливіше може виглядати те, що зовні. Тетяна правильно зауважила про українських митців. Ти відразу відчуваєш серцем ступінь щирості, зовсім іншу енергетику. Оті тусовки поетичні в Харкові, які тяжіли до російського двіжу, насправді вони ніколи не були потужними. А якщо пірнаєш глибше — відчуваєш, у чого є коріння, що справжнє.
Можливо, воно не одразу кидається в очі, але ним можна захопити. Люди приїжджають в місто, і воно їм може не сподобатись. Але якщо потрапити до правильних людей, які одразу допомагають відчути… Майже не зустрічала людей, яких би місто не закохувало в себе. І це потужно.
Якось спілкувалась зі знайомим з Кропивницького, і він написав: «От парк Горького — це щось нереальне у вас». Мені стало сумно. Який, в біса, парк, коли є Будинок «Слово»? Я б ще хотіла обговорити таку річ, цікаво, чи суголосно це тобі. Відчуваю, що у нас тут цілодобова боротьба. У нас мерія, яка важко рухається, ми живемо на кордоні з росією, і нам постійно треба доводити щось. Чому Жадан так молодо виглядає? Бо постійно бореться. У Харкові порцію омолоджувальних еліксирів приймає, і такий: «Ух, зараз будемо щось робити».
Я навіть в Одесі це відчула. Потрапила в гарну тусовку «Зеленого театру», в інтелектуально-патріотичне коло. Теж побачила відмінність, певну ступінь свіжості мислень. Мене це вразило: як у багатьох людей є упередження до харків'ян, у мене було трошки до одеситів, хоч я ніжно люблю Одесу. І ми багато говорили про це, розмірковували, чим наші міста особливі. Одеса та Харків — різні, просто десь вони...
Травмами сходяться.
Десь травмами, десь тим, що потрібно виборювати, доказувати своє українство. Існує багато термінів про Харків. Мені здається, це місце боротьби. Хоча ми і скаржимось на владу, але водночас нас це тримає в фокусі. Можливо, через сто років буде інакше. Повторюючи слова Павла Гайдая: «У Харкові відроджується серце». Зараз це місце, де народжується сенс. Потрібно бути підтягнутим в усіх ланках, якщо хочеш щось зробити, змінити. Але, можливо, колись Харків перестане бути столицею ментального опору.
Фото: особистий архів Діни Чмуж
У мене є приклад з Ужгороду, куди ми привозили виставку «Харків — Залізобетон». Нам запропонували зробити поетичний вечір. Ужгородський поет Томаш Деяк сказав: «Ой, я вперше за повномасштабного вторгнення читаю вірші», а я питаю: «А чому?». Він такий: «Бо війна, не до того». А я дивлюся на Харків, де у березні вже поновилися якісь заходи, і нікого нічого не зупиняло. Ти приїжджаєш із Харкова в Ужгород, і тобі говорять: «Приїжджайте ще, робіть у нас щось». Ми звикли робити в несприятливих умовах. І це наша велика перевага.
Виставка «Харків-Залізобетон» в Дрогобичі
Вважаю, що люди, які перейшли на українську мову свідомо після 24-го чи до 24-го лютого в Харкові — свідоміші, ніж деякі україномовні на україномовних територіях. Взагалі здатність цих територій, не тільки Харкова, а тієї ж Одеси, або Луганщини, Донеччини до змін, свідчить про те, що люди вертаються до своєї мови, приходять у рух. Це насправді багато. І ця територія менш консервативна, на відміну від Галичини, де все добре, де всі про все домовилися давно, все узгодили і всім окей.
Ти припустила, що Харків колись зможе змінитися. Умовно, з вуличного кота перетвориться на домашнього. Навіть не знаю, у нас така географія…
Можна знайти переваги нашої географії та бути постійно в тонусі. Мені це дуже, насправді, подобається. Цього саме не вистачало, коли я була в евакуації. Я не розумію розслабленості, немає такого функціоналу просто.
Робота Діни Чмуж
Те саме, я так вихована, що треба бути в напрузі. А тут усе місто тобі про це говорить. Інколи, насправді, це наш біч, і треба з цим працювати.
Все це підлягає змінам. Були приклади під час Другої Світової війни, що якісь міста ставали більш акцентованими. Я хотіла, аби люди побачили осердя міста, опір, який Харків чинить — і в культурі теж. Зважають завжди не на кількість, а на якість. Кожну націю ми оцінюємо по самих вершках. І в Харкові україномовна еліта — дуже потужна.
Ми, нарешті, маємо право це казати гучно і не соромитись.
Коли говорять про російську мову чи суржик в селах, що це не українська — дуже мене вхарюють такі зауваження. Перехід з мови в мову — це нормально.
Я бачу на стінах будинків портрети Шевельова, Українки — це твоїх рук справа?
Так. Стус був перший із цієї серії.
Робота Діни Чмуж
Як ти до цього дійшла та як тобі працювалося?
Стріти спочатку були більш грайливі, а не політично забарвлені. Це студентські роки і спроби. Мені завжди цікаво працювати з простором, чому й пішла на монументалку. Коли працюєш зі стрітом, особливо коли це не узгоджено з містом, — це ніби діалог з людьми. Ніби влізаєш в урбаністику та думкою, пальчиками переналаштовуєш систему.
Робота Діни Чмуж
Ти вночі це робила?
Так. Перший політичний стріт був — маленькі плиточки, що ми робили з друзями. Я запропонувала стібати Кернеса, лавочки і все таке. Щойно ми зробили портрет Кернеса в короні, його відразу прибрали, того ж дня. Почистили одразу. Потім був Стус. Тоді була справа з Медведчуком, не хотілося мовчати. Вперше прийшла ідея робити трафарети не в контексті візуального естетичного стріт-арту, а саме як певний меседж. Трафарети допомагають, бо ти можеш розкидати їх достатньо багато.
Робота Діни Чмуж
А потім почалося. Я захопилась Лесею Українкою, було 150 років зі дня її народження. Рік тому я робила стріт і вірш. Вони досі є в місті. Напередодні вторгнення я відчувала пекуче бажання відреагувати на те, що насувається. Розуміла, що не можу нічого змінити, якщо росія нападе, та мені приходили образи, хотілося їх виплеснути, залишити на стінах якісь обрядові речі. Це підтримає людей та, ніби промаркувавши, місто втримається. Це на рівні чаклунства.
Цікаво, бо я не знала, що це робиш ти. Люблю гуляти містом, і от ідеш, дивишся — там «рємонт обуві», «продам волосы», ще щось. І раптом бачиш Лесю Українку: «О, я ж в Україні йду!». І це якось повертає поміркувати над цим.
Певною мірою це маркування міста.
Робота Діни Чмуж
Часто комунальники замальовують твої роботи?
Часто, особливо Стуса за часів Кернеса. Зараз пару портретів Стуса можна знайти. Там було написано «Заборонена правда — все одно правда». Ми ще й офіс опзж розмалювали матюками. Новина була в усіх пабліках України. Такі речі швидко зачищаються. Не знаю, як далі, але радує, що у 2022-му менше чистять, напевне, не до того. Багато чого зберігається. І зараз простіше працювати з містом, хоча вночі неможливо, бо комендантська. Великі речі майже всі зафарбовані. Я не Гамлет, вибачте. Є велика стінка пофарбована, на будинку Саламандри. Залишився стріт-арт на провулку Гоголя — Леся Українка. І цитата з «Одержимої» на вулиці Пушкінській.
Робота Діни Чмуж
Ті ж білоруси — там взагалі була сумна історія. Коли я зробила стріт-арт білоруським в'язням, через тиждень прийшов хтось із правих радикалів і написав наших ув'язнених зверху. Типу, чому не вони. Двоє з них були вже звільнені, один — на домашньому арешті. Мені здавалося, що це важливо, і ми недостатньо артикулювали, що відбувається в Білорусі. А комунальники зафарбували. Бо коли це перетворюється на бруд, зафарбовують 100%. Коли воно їм якось ще красіво — це може жити.
Робота Діни Чмуж
Зараз працюєш вдень, і з якою реакцією стикаєшся?
Загалом з хорошою. Якось у сутінках я писала вірш Забужко. Тут зупиняється машина: «А шо ви тут дєлаєте». Думаю: «Блін, у нас неприємності». Виходять двоє чоловіків у формі, світять ліхтариками, починають читати, і такі: «Ага». Бачу, їм подобається текст. Я кажу: «Ну от, малюємо». Вони такі: «Добре, дівчата, а чому ви це робите?». Я кажу: «Хочеться якось підтримувати, маркувати місто українське». Кажуть: «Це добре. А чому інші це не роблять?». Я з племінницею тоді була. Вони такі «Ну, молодці». Але спочатку було стрьомно. Вони ще й спочатку російською говорили, а потім подякували. Того ж дня жіночка підходила, лаялася, що ми пізно тут, а потім така: «Нє, ну це добре, і вірш хороший. Дівчата, ну небезпечно ж, я за вас хвилююся».
Фото: особистий архів Діни Чмуж
А востаннє вірш ми писали о другій годині дня на зупинці біля Майдану Конституції, людей 30 десь стояло в черзі автобусній, дивилися на мене, ніхто нічого не говорив. Значить, меседжі, які я пишу, влаштовують. Я на фанері писала, не на стіні, але це суттєві зміни. Я раніше зовсім не могла робити днем, були конфлікти, намагалися поліцію викликати або помідорами закидати. Якісь підлітки бігали за мною з криком: «Заберіть у неї балончик». Хочеться вірити, що це якісь принципові зміни в свідомості.
Ти возила містами виставку «Харків — Залізобетон», маєш великий досвід подорожей, але базувалася у Львові. Як ти можеш оцінити цей досвід, і чому тобі захотілося повернутися в Харків?
Частково моя мрія здійснилася. Колись колега жила у Львові пару років, я їй заздрила. Це важливе місто для України, для її розуміння. Але мій переїзд був вимушеним і радості було мало, хоча й багато харків'ян було та друзів з інших міст. Львів став насичений своїми. І це інакше підсвічує його. Я думала, що все знаю про Львів, бо багато разів приїжджала, але помилялася: він теж має багато прихованого. Багато чого мені відкрилося: від парків і архітектури — до людей, які утворюють окремі всесвіти.
Коли приїхала і минув перший час шоку, почала роззиратися: «Блін, тут багато стріт-арту, нащо я тут? Треба повертатися у Харків, де його мало». А у Львові навіть Параджанов у центрі міста є, «Тіні забутих предків». Думала, хтось робить трафарети з Параджановим, ну, супер. Але виявилося, що це — чистий маркетинг, оздоблення перед кафе, яке зробили під стріт-арт. Розмовляли з подругою зі Львова, вона говорить: «Так не вистачає стріт-арту, стіни мовчать!». Мене вмовляв один львів'янин: «Роби щось, клей постери, це потрібно». Коли я клеїла — багато людей фотографувало, репостило, їх це дивувало, бо відрізнялось від контексту, який є зазвичай.
Я не знала таку кількість шикарних локацій Львову, цікавезних людей. Я вважала місто культурною столицею, а воно мене десь розчарувало: немає відчуття накалу, нерву в мистецтві. Є жарт, що у Львові — «кавова культура», ванільна. А коли Харків своєю революційністю, андеграундом, сміливістю, нахабністю поєднується з виваженим, консервативним, інтелігентним Львовом, це дає потужний результат. У Львові ніби хотіли харківського двіжу, бо це актуально, але відчувалася недовіра і зверхність до безумних харків'ян, які виглядають трошки навіжено і гуртуються-кучкуються.
Знову порочне коло, що ти мусиш доводити свою «нормальність»?
Так, треба було якось доказувати... З іншого боку, є багато львів'ян, які були у Харкові, вони підтримували. З величезною любов'ю допомагали, переконували інших львів'ян, що харківська тусовка — це круто. І дуже сильна різниця в розслабленості. Мій друг Микола Набока розповідав історію. Він відкривав Студію фізичного театру наприкінці березня. Він швидко її організував, вона продовжує функціонувати, скоро новий набір. Коли він зв'язався з театральним двіжем Львівським — вони обговорювали, що і коли зроблять, і Микола каже: «Ну добре, завтра починаємо роботу, післязавтра те, через три дні є результат». Львів'яни такі: «Як? Три дні? В сенсі? Завтра поп'ємо каву. Через тиждень ще поп'ємо каву. Потім подумаємо».
У Львові багато крутих речей коїться, але вони розслабленіші, ніж в Харкові. І є підтримка людей, і міста. А в Харкові тобі, аби щось зробити, треба в напрузі бути і робити швидко, поки горить. Навіть із виставками, що я робила, мені казали львівські куратори: «А як ви збираєтесь встигнути за цей час?». Типу: «Ви точно в адекваті?» А ми такі: «Да, да, ми в адекваті».
Виставка «Харків-Залізобетон» у Львові
Як швидко ти оговталася і стала до роботи після початку великої війни? І що було першим?
Робила принти. Чорно-червону серію плакатів актуальних. Художники хоч якось висказуються, а я нічого не могла. Першою роботою був плакат про коктейлі Молотова: пляшка з серцем, де написано «палаюча лють». Я запостила це на шостий день. Ці дні здавалися вічністю, і я себе картала, що нічого не зробила. Не могла зосередитись, у нас постійно бахкало. Не сусідні будинки рушилися, але артилерію чутно було.
Літмузей спочатку поставив усе на паузу, оскільки наше директорство займалося волонтерством і залишалося в Харкові. Спочатку я робила різні арти. Нам з smm-ницею Сашею хотілось якось висловитись. Коли роботи немає, то ти вигадуєш: «Так, давай підберемо якісь цитати, щоб людей підтримати». Бачила радісні відгуки, коли люди зрозуміли, що сторінка Літмузею жива.
Мала бути Ніч музеїв, велика подія, яку музей готував у травні на три міста. А перед тим ще День поезії на кінець березня. У нас зазвичай читання на драбині були. Я афішу мала робити, бо там відбір людей, і афішу ми за місяць хотіли запустити. Звісно, ніхто не думав спочатку відновлювати це, аж тут харків'яни влаштували поетичний вечір у Львові. Це мені змінило свідомість. Я подумала: «Блін, через тиждень День поезії, ми можемо онлайн читання зробити». Офлайн подія у Львові мені показала, що поезія — на часі, і ми можемо зробити якусь альтернативу. Директорка сказала: «Я поговорю з Жаданом, аби він записав вірш». Інші колеги розповідали, що були в шоці. Типу, пишуть дівчата: «Давайте зробимо вечір поезій», — та ви з дубу рухнули. Але ні, не рухнули, бо треба було бачити реакції людей, коли ви починаєте постити ці відео.
Ми різних поетів попросили записати актуальний вірш. Звернулися до Жадана і Сеніна, які залишилися в Харкові, до жінок, які поїхали за кордон. Ми опублікували на День поезії марафон із віршів. Там було стільки поширень, лайків, коментарів. Каданов знімав десь коло самого нуля, в останній момент зміг кинути. Це теж було дивовижно. Плюс ми вирішили, що потрібно, аби читали саме на драбині. Сенін і Жадан прийшли в музей задля цього. Традиційне «Читання на драбині» відбулося.
Така кількість і якість подій навели на думку, що саме завдяки цим якостям ми й перемагаємо. Ми продовжуємо жити, робити свою справу, робити місто краще, навіть коли в нього летять ворожі ракети. Для мене це така річ, показова. Як тобі було не жити в місті, але жити містом? Як ти переживала цей досвід? Для тебе це було терапевтичним — нести Харків в усі інші міста?
Мені було важко до того, як я почала робити виставку. Гризло почуття сумління, що ти далеко і ніяк не можеш впливати на місто, підтримувати його. Але виставка мала терапевтичний ефект і для мене, і для тих, хто приходив, харків'ян — точно. Відчула, шо можу якось допомогти репутації міста, відкриваючи та закохуючи в нього. У багатьох містах це вдалось. Десь потужніше, десь менше. У Львові багато харків'ян і львів'ян приходило. Вона там була місяць і, думаю, не пройшла безслідно.
Виставка «Харків-Залізобетон» у Львові
З іншого боку, Львів цей рік переживає Харків у собі. Не помітити Харків просто важко. Влітку закінчився «Харків — Залізобетон» саме у Львові. Я думала повернутися в Харків і малювати. У Львові зараз тіки глухий не чує про Харків, але є інші міста, де харків'яни є, але менше подій відбувається. Поки не бачиш людей, які прийшли на виставку, не розумієш, чи потрібно це. Думаєш: «А чи прийдуть люди?», щоразу така параноя. А люди приходять, слухають екскурсію, скуповують мерч, дякують, говорять, що хочуть приїхати в Харків. Ти відчуваєш, що все — не дарма.
А Харків має побачити цю виставку?
Думаю, так. Ще Київ, а потім Харків. На цьому була би крапка. Треба внести зміни, бо там зафіксована реальність того літа. Аби показувати адекватно, треба додавати стенди життя Харкова саме зараз. Найбільша частина там про Будинок «Слово», про історичну тяглість. Спочатку хотілося на Заході України робити: здавалося, що Захід взагалі Харкова не знає. Якщо Харків їздить на Захід, то Захід України — ні. Немає цього обміну. А коли нас в Одесу покликали — там теж людям цікаво, важливо їм розповідати, змінювати репутацію. Мені пропонували в Києві робити виставку. Я думаю: «Що там Київ не знає про Харків». Потім збагнула, що то помилкове судження. Сам Харків багато цих моментів не знає. Тому в Харкові виставка однозначно буде знаходитися якийсь час.
Виставка «Харків-Залізобетон» в Ужгороді
Класно. Пригадала власний прикольний досвід. Колись робила сюжет про Курбаса, це 2018-й. Стали з оператором виловлювали людей під табличкою театру Шевченка, де зображений режисер. Питали, хто такий Лесь Курбас. І всі казали: «Я не знаю, не підкажу». Одна лише людина підняла голову, і така: «Ну, цей мужик». Це була найповніша відповідь. Може, це і нерелевантний зріз, але тоді мені здалося, що ми погано знаємо історію, яка у нас під носом.
Ми насправді мало знаємо. Загалом дуже добре, що Будинок «Слово» став відомим на всю Україну. Зараз, коли говориш, що буде виставка про нього, багатьох це спонукає прийти. Зазвичай люди знають приблизно таке: там жили відомі письменники, Хвильовий, їх усіх розстріляли. Насправді історія цікавіша, глибша. Я радію, коли після наших заходів люди говорять: «О, треба почитати».
Виставка «Курбас.Майстерні» у Львові. Фото: Олексій Юрченко
У нас є ігри настільні на основі творів, ми там цитати спеціально наводили, аби не зупинятися лише на Розстріляному Відродженні. Ми нікуди це не відкидаємо, це з нами. Але щоби повертати собі культуру та відроджувати її — це можна зробити тільки вивчаючи: що саме митці робили, як вони жили. Бо говорити про втрату, не знаючи, що ми втратили, складно.
Так, хочеться говорити не тільки Розстріляне, а ще й Відродження.
Дуже вірне зауваження.
Тоді підсумкове питання до тебе як до людини з розмахом монументалістики. Я страждаю, бо любила далекоглядне планування, а нині ця навичка категорично не підходить. Це підламує зсередини, думаєш: «Все одно буду планувати і робити». У тебе є далекоглядні плани щодо роботи в Харкові? І як ти собі даєш ради, коли над ними нависає величезний знак питання.
У мене і раніше не було добре з дальнім плануванням. Відчуваю, що цьогоріч особисто для мене буде багато чого в перший раз. Є бажання робити більше стріт-артів і домагатися можливості робити мурали, отримувати дозвіл. Сподіваюся, зможу це зробити, і мені вистачить наснаги. Оце тактичні дії найближчого часу. Той момент, що ти можеш планувати, але сьогодні обстріли — і ти нікуди не йдеш. Але ти все одно зробиш це найближчим часом. Буду зачищати стіни міста від одіозних робіт.
Фото: Олег Архангородський
ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин
