Харків, я люблю тебе. Блог літературної редакторки Накипіло - Накипіло
img

  • Тетяна Ямпольска
  • 24 серпня
  • 2033

Моє Місто. Жорстке, різке, брутальне. 

Чорне, біле, сіре, пряме.

Контрастне, високе, прозоре.

Інфернальне і у вичепуреному центрі, і в мальовничих забацаних єбенях.

Моє місто як тільки не називали: першою столицею, містом студентів, прабатьківщиною козацтва, індустріальним осередком, стовпом конструктивізму. У центрі Держпром і два напівкруги Університетів — як візитівка і центр тяжіння молоді, студентів, чиновників і туристів. 

Тепер це Місто — Залізобетон, у якого росіяни вкрали всі добрі ранки і тихі вечори.

Це місто перспективи, місто простору, і водночас — квартир, студій, підвалів, клубів. Це місто часу, який витрачається непомітно і мчить із неприпустимою швидкістю. Місто розцяцькованих автівок і пошарпаних корчів, запахів бензину та горілої проводки, місто, яке завжди рухається, яке ніколи не відпочиває.
Тепер воно перегороджене протитанковими їжаками, мішками з піском, фанерою замість вітрин, а від вулиць з минулорічною рекламою віє пусткою. 

Це місто, в якому ніколи не виходило спати, залишатися наодинці, писати довгі твори, бо увага і натхнення фокусувалася в районі чиїхось чорних або синіх очей. 

Тепер Харків не спить через вий сирен. 

Це місто — Бог дрібниць. Крихт табаку «Житану» без фільтру, винних корків, записочок з віршами, ножа і турнікета в рюкзаку, уривків патріотичних пісень, запальничок. 

Тепер від цих дрібничок інколи залежить життя.

Це місто, позбавлене відпочинку та лінійного виміру часу, тут час тече пластами, події перетворюються на слова, музику й картини. 

Тепер ми ніби годуємо власними життями ненаситний телевізор війни, що транслює наші душі в прямий ефір. 

 

Це місто музики і гуркоту, місто смішних скандалів, місто тисячі перших разів, раптових пробуджень невідомо де, коли відліплюєш щоку від барної стійки та не розумієш, на якому ти світі. 

Тепер тут замість нічних пригод — комендантська година. 

Мої харківські трофеї — люди, щасливо й випадково надбані. Маки та волошки вздовж залізниці, коли катися забацаним плацкартом Харків — Херсон. Жарти бармена, який приносить вино і завжди посміхається. Холод Майданів коло Шеви й тепло відчуття, коли поруч — свої. Нічне таксі, яким мчиш щаслива додому, і таксист вгадує з мелодією. Концерти друзів, коли барабани ніби проходять крізь тебе. Нескінченні знайомства, гонка за гострими відчуттями, змагання на химерний життєвий досвід.

Тепер мої трофеї — ще й уламки ворожих снарядів, які, на щастя, нікому не заподіяли смерть.

Я тут завжди була прийнята, кохана. Я колекція харківських уривчастих історій, пригод, які народжуються і зникають у серпанку між сутінками і темрявою. Я відбиваю місто в собі, як у дзеркалі троля. Тут я своя і на сходах церков, і на стадіо, і в футбольному пабі, і на дитячому майданчику, і коло зарослої плющем і виноградом стіни. 

Райончик, де я живу, засаджено деревами, засиджено голубами, засуджено до тихого занепаду. Вікна моєї кімнати виходять на зарощі, де скачуть білки, а стіни Інституту навпроти, забрані в ліси, розцвічуються влітку м'язистими напівголими будівельниками.

Тепер я визираю у вікно, і думаю: чи влупить російська ракета в Інститут через дорогу. 

На іншому боці річки стоять порожні і небезпечні заводи. Раніше я купувала там малину і зеленину в бабців, і раків у чорнооких хлопчиськів. Там іноземні студенти колись танцювали щось пристрасне і гаряче під барабани з магнітофона. 

Нині вони покинули Харків. 

У Харкові десятиріччя не змінюють одне наступним, а просто існують поруч: шарами, на одних і тих вулицях, проспектах, в одному й тому серці. Моє Місто спогадів і сучасності, з його людьми, концертами, будівлями, Держпромом і генделями. Вони зайняли усе серце — я й не підозрювала, яка там була пустка. 

У мене на столі лежить обручка — майже точна копія Держпрому. Немов портал, запорука того, що я знову зможу зануритися в його прохолодні коридори, в його напластовану історію, в слова, легенди й образи. 

Де б я не була, я на шляху сюди. Куди б не мандрувала, я шукаю його сліди, намагаючись зібрати із сірого каменю обривки власної плоті, шматки розбитих багатоповерхівок, уламки мого розбитого серця. Він завжди зі мною, мій дивний, інколи жорстокий, інколи пустотливий, мій Ха.

Тепер і назавжди — Залізобетонний.

Хіба не зрівняються дари цього Міста і його людей за розкошем і щедрістю із миром та ладаном, із золотом та іншими символами, які принесли колись святій дитині Каспар, Мельхіор і Бальтазар. 

До тих кінофільмів про Париж, Лондон, Нью-Йорк, які люди всього світу по-різному сильно люблять, треба додати новели про моє Місто: «Харків, я кохаю тебе ще більше»

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин

    ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО

    Оперативні та перевірені новини з Харкова

    X