Ігор Ісіченко: «Назва нашого останнього Майдану — Революція Гідності — не реалізована досі» - Накипіло
Події

Ігор Ісіченко: «Назва нашого останнього Майдану — Революція Гідності — не реалізована досі»

  • Юлія Гуш
  • Кирило Лукаш
  • 31 Січня 2021

Чи мусить церква бути поза політикою? Як вона має відповідати на виклики сучасності? Як вона зараз комунікує з суспільством, враховуючи наявні інформаційні можливості? Про це йдеться в онлайн-інтерв’ю Сергія Жадана з архієпископом-емеритом, дослідником української літератури Ігорем Ісіченком.

Церква і держава

«Церква в державі, починаючи від Середньовіччя, починає перетворюватися на частинку цієї держави. Особливо це абсурдно виглядало в совєтські часи, коли вона була загнана в гетто. Неправда, що церква була заборонена. Існувала вона. Але для цього потрібно було піти на змову з владою. І вона була позбавлена потенціалу. Зараз ми те подолали, але церкві важко виходити в загальне середовище».


«Я про це говорив десятки разів, застерігаючи церкву. Для церковних ієрархів (особливо для священників) вигідно наблизитися до влади. Я знаю не одного церковного діяча, який почувається більш комфортно у владних кабінетах, ніж у власній церкві, парафії та на молитві. Це руйнує внутрішній сенс церковного життя, але врешті-решт виявляється шкідливим і для держави. На щастя, ми маємо, на відміну від сусідів — Росії чи Білорусі, певну таку гойдалку з державною доктриною: коли різні уряди обирають різні елементи протекціонізму. Адже протектована церква стає надто залежною від держави, а церква має бути вільною».

Церква і політика

 «Це не означає, що церква не має втручатися в політику. Це ілюзія, того ніколи не буде. Пригадаймо дні нашого Майдану. Або я завжди згадую Польщу: якраз зупинився там перед виборами, коли перемогла «Солідарність», і бачив, як церковні подвір’я були завішені прапорами «Солідарності». Церква може та має заявляти про свою суспільну позицію, і це є дуже характерним для України. Наприклад, Феодосій Печерський смів критикувати князів, які порушували право успадкування престолу, відмовлявся поминати тих, хто узурпував владу Ізяслава Ярославовича. Тут йдеться про ефективне використання потенціалу церкви. У цьому зацікавлена і церква, і держава».


«Тут справа не в політиках. Політики — живі люди, вони шукають електоральну підтримку, до них претензії мінімальні. Питання до церкви: наскільки вона, приймаючи допомогу від бізнесменів, олігархів, політиків, водночас залишається незалежною, не стає їхнім електоральним полем. Я не буду говорити про останні кілька виборів, та коли я працював у патріархії в Києві, сигнали надходили з різних країн. Платили 200 доларів, що тоді було помітною сумою, священникам, а єпископам — більше, щоби вони підтримали того чи іншого кандидата».


«Спокуса зоднаковіння була популярна в радянському суспільстві, де всі ми були коліщатками та гвинтиками в соціалістичному механізмі. Пригадуєте цю класичну фразу? Зараз ніби ця ситуація змінилася. Але наслідування певної моди, підхоплення якихось молодіжних рухів з однаковими зачісками, поведінкою, сленгом і так далі — це також втеча від власної індивідуальності. Причому способи самоманіфестації можуть закінчитися драматичними наслідками для людини. Потрібно шукати канали спілкування з цими людьми».

Церква і суспільство

«Я би сказав, що ми зараз переживаємо період розчарування в церкві. Якщо говорити про молодь (я в університеті працюю), то люди до релігії, до церкви ставляться з більшим застереженням, ніж на початку 90-х років. Тоді було цікаво, тоді належати до церкви було певним викликом. А зараз ситуація змінилася».


«Церква має шукати нове поле у впровадженні людей у систему стосунків, пам’яті про них. Зараз соціальні мережі й телефонні зв'язки дозволяють контактувати набагато активніше, ніж було до цього. Ми входимо в тривалий карантин, і йому не видно ні кінця, ні краю. Тож мусимо шукати вихід і спосіб залучення людей до спілкування безпосередньо, із дотриманням усіх обмежень. Це є порятунком від самотності. От, власне, покликання церкви: долати, з одного боку, трагедію самотності, а з іншого — ілюзію самодостатності людини».


«Зараз розгорнулися дискусії щодо обов’язковості чи не обов’язковості християнської етики в школі. Я вам щиро зізнаюся: на початку 90-х років я був палким прихильником викладання релігії, а тепер маю до цього безліч застережень. Наразі я погано уявляю людину, яка б охоче йшла до школи. Я бачу випускників школи на першому курсі: наскільки мало вони звідти взяли. Для більшості це — обтяження та відраза. Я не говорю, що всі школи такі. Зараз скандал із викладачкою університету Драгоманова показує, наскільки у нас педагогічна система хвора, і вводити у хвору педагогічну систему ще релігійне навчання — експеримент із непередбачуваними наслідками».

Церква і людина

«У багатьох наших людей є слабкість, особливо в тих, які приходять до релігійних організацій. Тоталітарні секти в цьому плані небезпечніші, ніж церкви. Люди вразливі до тоталітарного нав’язування ідей. Частина людей приходить до церкви з тим, щоби віддатися батюшці, і він керував ними. Знайти авторитет та перекласти на нього відповідальність. Ми з парафіянами обговорювали питання: «Чому сучасна людина боїться відповідальності? Чому ми воліємо перекласти відповідальність на мера, прем’єр-міністра та, у кращому випадку, на політичну партію та уникаємо відчуття власної відповідальності?». І цю відповідальність потрібно виховувати кожному з нас». 


«Вміння підіймати гострі питання — ознака сміливості церкви. І відвертості. Але це не означає збуджувати людей. Коли у нас ще існувала єпархія, я забороняв священникам брати участь у виборах. Не завжди це вдавалося паралізувати, але я нагадував: неприпустимо для священника асоціювати себе з якоюсь партією. Бо що таке партія за своєю етимологією? Частина суспільства. А священник покликаний усім суспільством». 


«Назва нашого останнього Майдану — Революція Гідності — не реалізована досі. Це той виклик, який сьогодні єднає церкву та здорову частину українського суспільства. Ми не звикли шанувати власну гідність та гідність інших. І тут якраз є виклик для церкви: надавати приклад цієї пошани, спрямовувати парафіян, щоби вони вміли шанувати інших. Не ненавидіти інших та виокремлювати себе: я інакший, говорю іншою мовою та ходжу до іншої церкви. Це моє право, і я його реалізую. Ти маєш інші уподобання  — будь ласка, це твоє право, я не втручатимусь, але зобов’язую і тебе шанувати мій вибір. Це є важливим для реалізації ідентичності, чому церква має сприяти».

Церква і виклики часу

«Важливо, що людство отримало, принаймні, два уроки. Чи засвоїло воно ці уроки, чи ні — інша річ. Це урок просвіченого абсолютизму із затятою боротьбою проти церкви в XVIII столітті, з поширенням матеріалізму. І урок комунізму в XX столітті, коли будувалося суспільство без церкви, всупереч церкві. І що з цього вийшло? Певна річ, уроки засвоєні далеко не завжди та не всіма. Але церква ніколи не буде осторонь». 


«Церква завжди спрямована у майбутнє. У нас колишня Харківсько-Полтавська єпархія була одна серед перших (попри свою мізерність у фінансах і кількості парафій) в опануванні інтернет-простору, створенні вебсторінок, входженні в соціальні мережі. Коли в церкви починається стагнація, коли вона пов’язує себе з давнім цивілізаційним етапом, певним типом культури, то вона узалежнюється від нього. І тут якраз для наших українських церков є певна небезпека такого традиціоналізму».


«Церква мусить не гнатися за модою в жодному разі, не підлаштовуватися під кон'юктуру, а вміти говорити переконливо, сучасною мовою, відкрито. Бо чим церква вперше проявила себе, коли створилася? Апостоли почали говорити так, що їх розуміли всі довкола. Ось вміння, талант: використати інформаційні можливості, які створює сучасний світ, так, щоби тебе сприймали всі довкола — це і є якість, за яку треба змагатися усім церквам».

 Центр і провінція

«Колись і Харків намагалися відсунути в провінцію. Ми буваємо в Полтаві, де також гнітюча атмосфера провінціалізму насаджується. І найтрагічніше, що це полонить людей, які там є: вони відчувають себе збезволеними, другорядними, і не можуть претендувати на змагання зі столицею. І це попри те, що наша столиця не завжди є генератором ідей, особливо останнім часом. На жаль, такий комплекс провінційності поширюється, причому скрізь. Скажімо, Львів завжди підкреслює свою окремість. Але ми з вами відчуваємо — кожен у своїх середовищах — наліт провінційності. Це якраз відрізняє постсовєтський і посттоталітарний простір від простору європейського, де людина намагається втекти подалі від столиці, де скупчуються мігранти та вирують політичні пристрасті, знайти нормальне, комфортне місце та працювати там».


«Університети, якщо простежити їхні витоки, зароджувалися в келіях Єгипту, закинутих десь далеко, де неписемні монахи були. А потім вони з'являються вже в іншій реальності та формують нову європейську цивілізацію. Так і зараз. Можливо, імпульсом стане драма, яку переживає світ з епідемією коронавірусу, коли ми у своїх помешканнях відкриваємо нові можливості спілкуватися та швидко змінювати локації. У мене у вівторок лекції відбуваються в Харківському університеті, у п’ятницю — в Києво-Могилянській академії, і це не виходячи з квартири. Для нас це, можливо, є підказкою. Я би сказав, підказкою Провидіння — реалізувати себе на своєму місці, а не чекати, що місце тебе змінить».  

 

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО

Оперативні та перевірені новини з Харкова