«До мене прийшов старий друг, заклеїв вікна, попрощався та пішов у тероборону. До другого березня він загинув». Художниця Поліна Кузнєцова про перший день нападу росії та творчість під час війни - Накипіло
Події

«До мене прийшов старий друг, заклеїв вікна, попрощався та пішов у тероборону. До другого березня він загинув». Художниця Поліна Кузнєцова про перший день нападу росії та творчість під час війни

  • Євген Стрельцов
  • Поліна Кузнєцова
  • 19 квітня
  • 1975

З Поліною ми знайомі, здається, довшу частину життя. Пам'ятаю, як вона танцювала на випускному в школі, де ми грали з хлопцями перед нудьгуючими однокласниками. Потім я був свідком на її весіллі. Згодом у неї народилися двоє синів. Ми бачилися то рідше, то частіше, але я завжди зі справжнім задоволенням стежив за її творчістю: як вона розвивається, як зображує навколишній світ, як передає знання учням. Усе це картинки з минулого життя: яке було, ні? Звісно, було, але потьмяніло від гару війни — війни, яка тліла з 2014 року, а 24 лютого спалахнула щосили в усій країні… 

Відкритий ZOOM. В одному вікні я, в іншому — Поліна. Так близько і так далеко один від одного. Але ми впевнені, що ще побачимось в українському Харкові.

Привіт, Поліно.

Привіт, Женю.

Ми говорили нещодавно з Веронікою Скляровою, я її запитав, як вона зустріла 24 лютого. Мені здається, це важливо: як кожен із нас усвідомив і пережив драму масштабного вторгнення. Скажи, будь ласка, що у тебе відбувалося 24 лютого?

Дня за два я відчула, що зараз воно буде. Деякі люди хвилювалися за кілька місяців, а я чомусь не переживала. В якийсь момент пішли новини, що путін прийняв новий закон, і тоді я точно зрозуміла, що все. Ми з Василем Івановичем (харківський бармен, працював у тому числі в клубі Art Area ДК — ред.) готувалися до 24 лютого: мав бути День бармена, і ми всі збиралися зустрітись. Пам'ятаю, 22 числа я сказала: «Дня бармена не буде».

Тоді я йшла вночі додому, фотографувала Римарську, Сумську — ніби прощалася, бо мала відчуття, що такими їх більше не побачу. Ось зараз іду безпечним містом, і це, можливо, закінчиться. Думала, що накручую себе, що потім смішно буде. У мене збереглися ці кадри, я їх нещодавно викладала, переглядала.

Увечері 23 лютого ми сиділи у винному барі, пили вино, всі були меланхолійні, прощалися, ніби було якесь передчуття. Ми з Миколою Коломійцем чокнулися келихами, я сказала: «Коля, я прийду в Aza Nizi Maza до тебе», і на цьому розійшлися. 

У мене було безсоння, я вночі не спала. Я щось почула, написала на фейсбуці: «Це воно?», і щось жахливе почалося. Звуки були далеко, але найстрашніше, що мені відповідали: «І в мене в Києві», «І в мене в Одесі». Посипалися повідомлення, час йшов у ритмі, коли за дві хвилини відбувається багато всього. О п'ятій я підняла старшого сина. Я не розуміла, чи почне бити в центрі міста, чи ще десь. Мені здавалося, треба одягнутися та бути готовими до всього. Молодший син був на Салтівці, я зателефонувала, розбудила свекруху, сказала, щоб він першою електричкою метро їхав додому. 

О шостій ранку було повідомлення від Колі, що він уже на місці, і його запрошення приходити до бомбосховища в силі. Я не зібрала тривожну валізку, у мене було багато справ: треба закупити продукти, приготувати щось із того, що є в холодильнику. Я варила суп і сміялася, що це як Новий Рік: тобі дзвонять люди з усіх куточків світу, і ти дзвониш, і ви розмовляєте. У цих дзвінках і повідомленнях були купа тепла, підтримки, бажання якось втішити одне одного. Десь о четвертій годині ми були в бомбосховищі. 

Ще до мене прийшов старий друг, заклеїв вікна, попрощався та пішов у тероборону. До другого березня він загинув. 

Я знаю, що не всі одразу зреагували, але я мала розуміння, що відбувається, що я виводжу дітей жити до бомбосховища. Ми виходили додому вмитися, скупатися, але до від'їзду, до 13 числа, ми жили повністю в притулку. Я не отримала таких травм, коли ти дуже лякаєшся, бо над нами все ж таки були стіни. Я не знаю, як би я переносила це в квартирі, як люди досі в спальних районах сидять. Тобто, був план — ми його виконали. Допомагали у притулку людям, які пізніше приходили.

Зараз ти в Таллінні. Як справи з творчістю? Як тобі пишеться?

Мені пишеться, бо я не розумію, чим ще займатися, крім як рефлексувати та все це передавати. У перші дні я планувала, що привезу до Естонії дітей, залишу їх тут і одразу повернуся. Я не могла прийняти, що кудись виїду. Момент виїзду був дуже травматичний, перші тижні майже неможливо пережити. Навіть у бомбосховищі було нормально, коли все вибухало довкола. Я спілкуюся з психоаналітиком і розумію, що це все захисні механізми, але момент покидання будинку — нестерпний. 

Перші тижні дійсно були жахливі, але мені видали полотна. Друзі та люди, з якими я працювала, говорили: «Давай, малюй». І я подумала, що малюватиму. Здібність професійна втрачається в останню чергу. Я плакала, дивилася новини та малювала. Зараз вже трошки прийшла до тями й прагну все це відрефлексувати, наскільки можу. Творчий підрив великий: хочеться двометрове полотно.

Скільки ти картин написала?

Штук п'ять. Напевно, вже шість. Одну я віддала на якийсь аукціон, на допомогу дітям.

Як вони називаються?

Роботи?

Так. Чи у них немає назв?

Знаєш, я не пам'ятаю. Я у фейсбуці все назвала. Ну ось «Поранене поле». «Пейзаж із пораненням» я його назвала.

У тебе ще був «Голуб».

Так, я його на аукціон віддала. Я зроблю копію, вже почала робити. З ним була цікава історія. Я вийшла із квартири за водою, зрозуміла 24 числа, що може закінчитися вода. Йшла та побачила: лежить голуб, і таке відчуття, що він прострілений і без голови. Мені потім пояснили, що так хижі птахи поїдають голубів. Він був настільки символічний — голуб миру, прострілений у перший день війни. 

Я його сфотографувала та спершу навіть не хотіла показувати нікому фотографію, тому що підрив був такий: «Ура, ми переможемо!». Ну бо перші півдня здавалося, що росіяни зараз зайдуть та їх навіть ніхто не зупинить. Та коли почали відбиватися, такий був драйв, що поранених голубів виставляти не хотілося. Я зберегла цей кадр, а нині показую фотку, і реагую на якісь події, і пишу цього голуба. Спочатку не хотілося нічого болісного писати, та після Бучі пішли інші сюжети: «Поранені поля», і ще показуватиму, яка символіка виникає.

Усі картини, які ти написала, я обов'язково додам до опису подкасту. А зараз пригадав картину, яку ти написала у 2014 році: «Пандора в Україні». Вона мені дуже подобається. Я теж її додам, щоби всі обов'язково побачили. Скажи, будь ласка, Україна 2022 року — це який символ, якщо тоді була Пандора?

Я думаю, Жень, я його шукаю. Це щось жіноче. Я найчастіше малюю кричущі голови із зубами, бо з агресією, із можливістю відбиватися, захищатися. Я коли їхала сюди, розуміла: поки я там, відчуваю силу єднання з народом. Зараз я трохи відриваюсь — бо тут як біженка, жертва. І мені найстрашніше відчувати себе жертвою. 

Здається, образ України наразі — будь-який, але не жертовний. Це сильна самодостатня агресивна істота з гордістю та розумінням себе. Пандора — молода дівчина, яка досліджує себе, яка ще себе не відкрила, тому вона заглядає в таємний ящик, аби зрозуміти, що ж там цікавенького. Якісь приховані проблеми вилетіли, коли вона відкрила цей ящик у 2014 році. А що зараз — я ще знайду.

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин

    ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО

    Оперативні та перевірені новини з Харкова

    X