«Були моменти, коли не знали, що станеться за п'ять хвилин»: як артилеристи захищають Харківщину

Бійці 92-ї окремої механізованої бригади імені кошового отамана Івана Сірка з 24 лютого захищають Харківську область. Ми поговорили із п'ятьма артилеристами про їхній досвід, найважчі моменти та мотивацію до боротьби. Хлопці родом із Дніпровщини, їм від 20 років. Серед населених пунктів, які обороняли військові, — Харків (зокрема, Північна Салтівка), Мала Рогань, Вільхівка, Куп'янськ, Шестакове, Перемога.

Інтерв‘ю було записане 2 серпня.

Наше знайомство з героями почалося в укритті через повітряну тривогу. Якщо цивільні іноді нехтують звуковими сигналами, то у військових — усе чітко. Під час довгого перекуру бійці жартують про «косяки» на службі та кепкують із російських військових, розповідають про проблеми з пошуком одягу нестандартного розміру та діляться військовими деталями, про які зараз не можна публічно говорити. Найцікавіше починається, коли вимикається камера. Стримані, небагатослівні хлопці стають товариськими та показують свій скарб: артилерійську установку.

Микола, командир гармати

Анатолій, заряджаючий

Валентин, старший навідник гармати

Гарік, старший механік-водій

Андрій, працює в охороні

Як виглядає звичайний день артилериста?

Гарік: Підйом, сніданок, шикування, нарізка завдань, обід, вечеря та відпочинок. Як часто виїжджаємо на бойові позиції, залежить від цілей.

Валентин: А ще залежить від того, чи дістанемо орків. Якщо є скупчення піхоти, людей 20, — це не перспективна ціль, і можемо по ній навіть не відпрацьовувати. Якщо в одному місці скупчено багато важкої бронетехніки, — чому б ні? Є дні, коли не виїжджали на позиції. Останнім часом частіше, бо у ворога немає такого скупчення техніки та людей, як було з 24 лютого. На початку зранку до вечора були на виїздах.

Микола: Якщо пощастило — поспали. Не пощастило — на бойову роботу. Бувало, що на сон мали лише пів години: і так не лише добу, а й дві. Як це працює: відбувається коригування, тобто є люди, які знаходять певну ціль. Нашому старшому приходить команда, що треба її відпрацювати. У всіх команда до бою: вибігаємо до машин (це приблизно хвилину займає) та їдемо на вогняну позицію: це займає три-чотири хвилини. Якщо ціль далеко знаходиться, можемо й хвилин десять діставатися. Перший час виїзди були часто, майже кожні пів години. Зараз стали рідше виїжджати. Окупанти добре окопалися, не можемо їх знайти.

Ми працюємо на 2С3 «Акація» (тип самохідної артилерійської установки — ред.) — це радянська техніка. Крайні два місяці рідко вночі виїжджаємо: нас легко засікти. Загалом співпрацюємо з піхотою, мінометниками, з іншими артилерійськими підрозділами. З авіацією — ні.

Гарік: Були моменти, коли працювали лише з однієї точки: виїхали з повним боєкомплектом на позицію, відпрацювали, повернулися, зарядили машину — і знов виїжджаємо, бо тоді вибивали орків з місць, де ті знаходилися.

На питання про кількість снарядів у боєкомплекті, задумливі, небагатослівні хлопці моментально відповідають хором: 46.

Скільки людей в артилерійському екіпажі та як розподіляються завдання в команді?

Микола: Взагалі четверо. Командир відповідає за машину, перевіряє під час ведення вогню, аби все було добре та його екіпаж виконав усе потрібне. Навідник коригує машину в напрямку стрільби. У нього є прицільний пристрій, і він безпосередньо здійснює постріл. Заряджаючий — заряджає снаряд та дає дозвіл на постріл, якщо все гаразд.

Анатолій: Звичайний снаряд важить приблизно 43,6 кілограма. Загалом підіймати не важко.

Гарік: У мене як у механіка робота не важка: виїхати на позицію, застопорити техніку (щоби вона не відкотилася та було менше поправок для стрілянини) та якомога швидше поїхати з позиції.

Кожен екіпаж працює на одній машині. Я, як старший механік-водій, відповідаю не за одну машину, а за дві. Техніку не міняємо, тому що кожна має нюанси. Я знаю, як моя машина працює, що треба доробити, які є пошкодження (а вони є у будь-якому випадку). Якщо сяду за машину іншого механіка, і він мені не пояснить її особливості, я просто розгублюся в непотрібний момент. І так для кожного члена екіпажу.

Валентин: Я відповідаю за те, аби гармата краще навелася, і корегую її після пострілу, бо машина, башня можуть похитнутися. Коли підкорегував — ми чекаємо, чи попали. Якщо так — одразу далі накидуємо.

У старшого офіцера батареї є планшет, з якого йому скидають координати та цілі. Він усі цілі бачить на мапі, також може розрахувати відстань до них. Коли ми виїжджаємо, ставимо бусоль: це така тринога, як дальномір у робочих кар'єрах (там є цифри, шкали). Бусоль орієнтується за напрямком пострілу, переводить координати машині, потім я довожу на себе — і гатимо.

Чи був артилерійський досвід до 24 лютого?

Микола: Я перебуваю в армії з 2019 року. У зону ООС виїжджав неодноразово, проте там не працював. На службу записався одразу після школи. Мій двоюрідний брат тоді служив в артилерії, він і запросив до себе в частину (це була не 92-га бригада). Там отримав ВОС (військово-облікову спеціальність) «заряджаючий».

Анатолій: А я з 2020 року на службі в ЗСУ. Прийшов до воєнкомату за повісткою, але на строкову службу не потрапив: запропонували підписати контракт, я погодився.

Микола: Якщо постійно працювати з технікою, думаю, місяця цілком вистачить, аби навчитися ефективно виконувати завдання.

Гарік: Ми всі навчалися одночасно, бо призов один. Виїжджали тренуватися на полігон, там відпрацьовували завдання. Більша частина людей навчилася працювати з технікою після 24 лютого, коли почалася суцільна практика. Там вже хлопці показали, хто на що здатен. Найкращих виставили в екіпажі, так працюємо досі.

Андрій: Взагалі, захочеш жити — навчишся швидко. На полігоні, наприклад, можна накосячити, й тобі нічого не буде.

Гарік: А тут вже немає такої можливості. Іноді за дві хвилини можемо навестися та відпрацювати, часом треба 15 хвилин. Це залежить від багатьох факторів, і робота в кожного члена екіпажу важка.

Які моменти закарбувалися в пам'яті від початку великої війни?

Микола: Перші три дні, коли не спали, майже не їли. Я усвідомив, що почалася повномасштабна війна, лише наступного дня. У перший день взагалі ніхто не розумів, що відбувається, що робити. Була легка паніка. Якісь новини тільки подивилися — і працювати. Ніч з 23 на 24 лютого ми не спали взагалі, о п'ятій ранку дали команду до бою. Увесь дивізіон виїхав на машинах на бойову позицію. Знайшли колону окупантів, відстрілялися. Згодом нам повідомили, що позаду нас нікого з наших вже немає, тільки кацапи. Довелося звідти на всіх парах виїжджати. На щастя, усі військові живі, нічого з ними не трапилося.

Гарік: Було багато нюансів на вогневій позиції. Із ситуації виходили, як кажуть, методом тика. Намагалися якомога швидше усунути несправності та виїжджати.

Анатолій: Страху не помічав за собою під час обстрілів. Може, на початку обстрілу він опановував, але за декілька секунд попускало.

З чого найбільше гатять росіяни?

Валентин: По містах більше з ракет, а по наших позиціях все, що можна, прилітало: «Гради», снаряди 152-го калібру, касетами сипали. Одне що — вони криві.

Анатолій: Вони стріляють навмання, тому й страшно: може, і вгадають.

У якому з населених пунктів вам найскладніше було працювати?

Гарік: Найважчий момент був під Куп'янськом. Ми знали, що почалося вторгнення, але не розуміли, чого очікувати. Ми їх переоцінювали. Були моменти, коли не знали, що станеться за п'ять хвилин: вже відходили, а приходила команда зупинитися й там працювати. Було важко психологічно, проте не фізичної. Це ж та сама робота, яку ми виконували до 24 лютого.

Валентин: Для мене це Мала Рогань. На початку, коли були в Харкові, все було звичним. А в Малу Рогань приїхав не зі своїм екіпажем. Там усе розбите: це психологічно давило дуже сильно. У перший день в мене руки опускалися. Потім якось звик, та й ми переїхали.

Як виглядають звільнені Мала Рогань і Вільхівка сьогодні (Фоторепортаж)

Андрій: Коли втомлений, голодний, сильно впливає холодна погода, в таких випадках іноді через силу просто виконуєш завдання.

Микола: Найбільш гаряче було перед кордоном (не називатиму населений пункт). Траплялося, що тільки-но виїжджали на бойову позицію, розгорталися, чекали команди заряджати — а біля нас прилітає снаряд. Трохи назад відкочуємося, знов розгортаємося — і ще один влучає в місце, де ми тільки-но стояли. Над нами тоді «Орлан» кружляв. На щастя, все обійшлося. Ми поїхали відстрілювали з дальніх позицій. Як повернулися на місце дислокації, вже там обстрілювали.

Як відволікаєтеся від війни?

Андрій: По-різному. Один займається спортом, інший — дивиться фільми на телефоні, хтось читає книжки.

Валентин: Якщо в мене немає побутових справ (наприклад, попрати речі), лягаю та залипаю в телефон. Найбільше заспокоює, коли спілкуєшся з рідною людиною, з якою можеш будь-яку тему обговорити.

Чи бувають вихідні?

Валентин: Так, останній — сьогодні. Були неофіційні вихідні, коли не знаходили нам цілей для відпрацювання. А що далі робити? Техніка в нас справна, почищена.

Андрій: На день-два не відпускають, але іноді виходимо, наприклад, в магазин.

Як себе мотивуєте?

Андрій: Рідними людьми, екіпажем, який з тобою виїхав. Під час виїзду часто сміємося.

Гарік: Механіку не дуже чутно інших членів екіпажу. Коли хлопці про щось жартують, мені чутно тільки сміх. Потім сиди, випитуй у них, що сталося. У нас кожен виїзд — позитивний. Нема такого, що виїжджаємо зі страхом. Засмучуватися — не варіант, бо може тоді в голові переклинити, і невідомо, що станеться.

Валентин: Понад усе заспокоює спілкування з рідною людиною. Вдома усі рідні переймаються. Хоч і кажеш: все зі мною нормально, ті гниди далеко. Але родичам все одно неспокійно.

Микола: Вдома чекають мати та двоє братів. Намагаюся їм дзвонити якомога частіше, аби не переживали. Є вільна хвилина — і зв'язуюся.

Що вам хотілося б покращити, аби ефективніше давати відсіч ворогу?

Андрій: Щоби старий чорт здох (думаємо, пояснення тут не потрібні, але про всяк випадок уточнимо, що мова про володимира путіна — ред.).

Анатолій: Нової техніки.

Гарік: Побільше б снарядів, а так все влаштовує.

Що перше зробите після Перемоги?

Андрій: Весілля відіграю.

Гарік і Валентин: Додому поїду.

Анатолій: Відпочину, щоби виспатися нормально.

Микола: Спершу виспатися — та й додому одразу.

Анатолій. І ще там відпочити та виспатися.

«Це нелюди»: історія учасника АТО, якого катували в Балаклії