10 років війни. Історія Наталі зі Слов'янська

Майже два роки Наталія Бондаренко мешкає у Кропивницькому та продовжує ту ж громадську діяльність, що й у Слов'янську до повномасштабної війни. Раніше вона заснувала організацію «‎Фундація підтримки осіб старшого віку “Вік щастя”». Курси комп'ютерної грамотності, творчі, спортивні заняття — це все на власні очі ми побачили ще влітку 2019-го, коли завітали до Наталі у Слов'янськ. Побачили, що з виходом на пенсію жити можна так само активно, як і в молодості, бо щастя насправді не має віку.

Вимушений переїзд у незнайоме місто не завадив Наталі з притаманною їй рішучістю взятися за справу на новому місці та допомагати старшим людям адаптуватися до сучасного життя. На додачу — ще й в умовах війни.

Чим сьогодні живе героїня сюжету «‎Накипіло» та як для неї минули десять років великої війни, читайте в розповіді Наталі.

Коли я перебралася у Кропивницький, тут було багато людей поважного віку, багато переселенців із Донецької, Луганської областей. Вони були розгублені, не розуміли, як жити далі. Доля кожного склалася по-різному, але я відчувала, що зі своїм досвідом зможу підтримувати їх.

Як людина активна, у багатьох містах я маю знайомих, друзів серед громадських активістів. Ми зустрічалися раніше на різних подіях, форумах. У Кропивницькому мене підтримали Вікторія Талашкевич та культурно-освітній простір «‎Гончаренко центр». Надали площадку, де я розповідала про «‎Вік щастя» і запрошувала до нас. А ще купили нам кілька пар паличок для скандинавської ходьби. Знайшлися охочі, ми згуртувалися й почали разом ходити.

Згодом підтягнулися міжнародні донори. Одними з перших нас підтримали ПРООН: допомогли з орендою та облаштуванням простору, де ми проводили заходи для людей поважного віку. Почали з вечірньої школи медіаосвіти, учили робити ідеї видимими: чи то подкаст, чи група у фейсбуці, чи фотопроєкт. До того ж ми реалізували проєкт із подолання травми. Застосовували різні техніки зцілення, допомагали людям пережити травматичні спогади війни. Цю програму поширили на кілька міст України.

Від моменту мого переїзду в Кропивницький у нас стільки всього відбулося. Здається, що я тут живу не два роки, а вже 15!

Ще й команда розширилася. До мене приєдналася пані Ольга Лєбєдєва. З нею ми започаткували форум-театр за методикою бразильського режисера Аугусто Боаля. Якщо пояснювати її просто: це коли через ігрові практики вдається проявити внутрішні, справжні почуття, переживання. Потім їх обговорюємо в групі. До нас тут ще ніхто такого не робив саме для людей старшого віку.

Інша фахівчинця — Марина Добриніна, айтішниця, веде курс «Смартфон — мій друг». Ще один класний проєкт нещодавно завершили: використання арттерапевтичних практик у подоланні хронічного стресу. У пригоді стали скетчинг, нейрографіка, музикотерапія, текстотерапія.

Я побачила, що ці практики дійсно підходять людям старшого віку, вони їм корисні. Коли вони в групі щось малюють, весь час спілкуються. Зустрічі роблять їх щасливими. Кому не хочеться малювати — приходять на текстотерапію. Заняття проводить Наталя Фенько, викладачка університету імені Винниченка, кандидатка філологічних наук. Вона має педагогічний досвід, тож створила окрему програму для людей старшого віку.

Як інформацію сприймає молодь або люди 30–40 років — це одне. А для людей старшого віку все має йти поступово. Вони мають планомірно включатись у роботу. Ми проводили спільні читання, і знаєте, люди не вірили, що вони це змогли написати! Абсолютно по-іншому себе розкривали як особистості. Тому продовжуємо ці творчі заняття. Клуб скандинавської ходьби в нас теж працює, оздоровча гімнастика є. Започаткували і таку форму розвитку для людей поважного віку як TED-school. Є такі конференції: TEDх. Ми теж будемо проводити подібні заходи, та спершу вчимо людей доносити свої ідеї на широкий загал.

Людям старшого віку є, що розказати. І вони мають повірити в себе, упевнитися, що їхні ідеї, їхній досвід варті, аби ними ділитися. Вони мають бути почутими.

У нас завжди яка формула щастя була: збудувати дім, посадити сад, виростити сина. Така формула ‎успішного життя. Нинішні люди старшого віку так і жили: народжували дітей і вкладалися в житло. Стіни, ремонт, коври, сервізи — здавалося, це все і є життя. І думали так: колись настане момент, і я буду повністю насолоджуватись цим житлом. Вже нічого не треба буде будувати, діти виросли, сад квітне. Та раптом людина змушена все, у що вкладалася всі роки, кинути та поїхати незрозуміло куди. Стіни ж із собою не забереш. Тому багато хто повертається, бо їм важко адаптуватись. Особливо, коли житло вціліло. 

Тож ми працюємо, аби дати людям старшого віку можливість адаптуватись у Кропивницькому. Не просто здолати стрес, не тільки працювати з травмою, а дати їм змогу познайомитись, дати друзів. Через спілкування люди краще адаптуються. Вони вже знають: ага, Валя сказала, що щось у ЦНАПі роблять — побіжу в ЦНАП дізнаюся. А ось «‎Вік щастя» щось проводить — побіжу туди. І так потроху вони заспокоюються, звикають до нового місця. 

Коли мене питають: «‎Чи жалкуєш ти за своєю квартирою в Слов'янську?», я кажу чесно: ні, не жалкую. Квартира, речі — то таке. Мені страшенно боляче за Донеччину.

Я пам'ятаю крейдяні гори, пам'ятаю наш Славкурорт, степи. Я багато їздила Донеччиною. Особливо до 2014-го, доки мала туристичний бізнес: возила людей на екскурсії. Зараз уявляю, що там усе побито, кругом мінні поля, все у воронках від снарядів... Коли воно відновиться? Ось за це боляче...

Коли я приїхала в Кропивницький, ну, кого я там знала: мера, заступників його... Але ж мене тоді ніхто слухати не хотів. Це я за характером активна. А є люди, які приїхали, особливо з малих містечок, і щоби тут почувати себе спокійно, що їм треба? Вони повинні мати доступ до прийняття рішень. На місцевому рівні.

Раз я тут живу, хоча прописана у Слов'янську, а мешкаю в Кропивницькому, все одно маю повне право впливати на прийняття рішень у цій громаді. Через наші проєкти ми вчимо людей старшого віку комунікувати з органами місцевого самоврядування, показуємо, як вони можуть впливати на місцеві рішення. Як можна співпрацювати: через звернення, петиції, мітинги. І це теж показує, що ти як людина важлива для громади, для держави. Це вселяє людям віру в себе.

Перше, що потрібно зробити, — це адаптація, а вже потім навчання. Бо поки люди повноцінно не адаптуються в громаді, ми не зможемо їх навчати. Думаю, найближчим часом буду адвокатувати створення у Кропивницькому ради сеньйорів. У світі це загальноприйнята вікова категорія: громадяни 60+. Почала над цим працювати у Слов'янську, але не встигла. Почалася повномасштабна війна...

Наше суспільство сильно змінилося від початку повномасштабного вторгнення

Пам'ятаю перші хвилі згуртування: давайте щось збирати, сітки плести, кудись бігти, донатити. У нашого народа укріпилася національна ідентичність. Я пишаюся, що я українка. Пишаюся, що в мене український паспорт. І багато людей з мого оточення теж це усвідомили. Усвідомили з шаною, повагою. Це дуже важлива зміна для України. Прикро, що за таких умов, через біль, винесли життєвий урок.

Навчання теж певною мірою проходить через біль. Якщо не буде важко, воно і не піде на користь. На перші заняття у Кропивницькому до нас поприходили люди: ручки склали і сидять, бо думали, що прийшли лекцію послухати. А наші дівчата змушували їх писати тексти, малювати, виступати. Зміни не настануть, допоки ти сидиш спокійно. А коли щось підштовхує змінюватися, через нерозуміння, труднощі — лише так вдається здобути справді дієвий досвід. Так і з війною.

Єдина людина, яку я можу змінити, — я сама

До 50 років мені здавалося, що я молода. Щойно виповнилося 50 — настала криза. Я думала: боже, куди мені вчитися? Вже мій час пішов. Хоча, забігаючи наперед, скажу, що у 57 років отримала ступінь магістерки психології. А до того — мама рідна, 50 років, та я вже стара! Мало-помалу ходжу, віддишка, яке там «життя попереду»! Це була криза. Такий стан завжди має два шляхи розвитку: деструкція або конструкція. Деструкція — це коли починаються депресії, мені це невідомо. А конструкція — коли ти через біль починаєш трошки себе змінювати, щось робиш. Я почала з того, що пішла у спортзал і вирішила схуднути. І це помітно покращило мій психологічний стан.

Коли у 2014-му на Донбасі почалася війна, я втратила туристичний бізнес, хоча думала, що з ним якраз доживу до кінця життя. А тут треба знову щось починати з нуля. Чергова криза. Я повернулася в Слов'янськ. Мене взяли на роботу в People Need, у міжнародну організацію. Я відкрила для себе проєктний менеджмент. 

На той час мені було 56 років. У Слов'янську з'явився молодіжний простір «‎Теплиця», я ходила, дивилася, що там відбувається. Проте розуміла, що не у своєму колі. Я потребувала спільноти, в якій почувалась би органічно, серед тих, із ким є спільна пам'ять. Бо ми жили в одні часи, народили дітей у 80-х, проживали молодість у 90-х, щось побудували, у нас за плечима є життєвий досвід. Мені хотілося далі рухатися з такими людьми, бо нам є, про що поговорити.

Так я придумала «‎Вік щастя»

Звільнилася з People Need і вирішила, що буду створювати свою організацію. Але ж жити за щось треба. Пішла в центр зайнятості, стала на облік. Мені платили невеликі гроші, виплати по безробіттю. Пізніше я дізналася, що є можливість отримати ваучер на навчання, аби навчання тобі компенсували. Я подалась на цей ваучер, склала іспити в педагогічний університет у Слов'янську, на психологію, і мене прийняли. Центр зайнятості оплатив навчання. За півтора року я захистила магістерську роботу та відтоді досліджую вікову психологію. Адже розвиток людини не припиняється ні в 50, ні у 80 років. Якщо особистість цього прагне, вона продовжуватиме вчитися.

Про себе я не скажу, що раніше я була ось такою, а сьогодні — інша. Це тривалі, поступові прагнення, цілі, навчання впродовж життя. Все залежить, як ти почуваєшся в сучасному середовищі. Якщо не вкладаєшся у стереотипи, що сформувало суспільство до людей старшого віку («‎діти — онуки — город»), то і життя в тебе насичене.

Про повернення у Слов'янськ

Слов'янськ зараз зовсім інше місто, прифронтове. Там інакше життя, хоча все працює, все є. Можна і там розвивати свою справу, але це вже буде інше. Нещодавно я мала онлайн-зустріч із мером Слов'янська, з адміністрацією Донецької області. Також  запрошена в регіональну робочу групу з питань здоров'я в Донецькому регіоні.

Зв'язок із містом я не втратила, але щодо повернення... Мені тут добре. У Кропивницькому я обросла друзями, у нас свій простір, команда, працюємо над новими проєктами.

Я розумію: є люди, які не можуть розстатися зі своїми хатами, бо все в них вклали. А я вкладалася у власні знання, а не в стіни. Стіни я можу залишити, а навички завжди зі мною, де б не перебувала. Звісно, хтось переживає, що вдома був бізнес, що все втратили, і не буде грошей. Та якщо вкладаєшся у розвиток, у власну особистість, пристосуєшся будь-де. Знайдеш друзів, роботу, нове хобі й нормально почуватимешся.